Пам’ятка природи місцевого значення Залучанська печера

Географiчне розташування: мiж с. Залуччя та с. Нiгин, Кам’янець-Подільський район

Площа: 3 га

Цiннiсть: Унiкальна геологiчна памятка

Печери біля Нігина були відомі досить давно. Ще 1841 р. А. Пшездзієцький описував їх у своєму краєзнавчому нарисі: «Неподалік Смотрича є містечко Черче, під Черчем скелястий яр, у глибині яру у половині скелі є печера. Вхід до неї з каплички витесаної у скалі, але такий низький, такий тісний, що входити до печери треба на руках і ногах. Печера невелика, не висока, однак чоловік двадцять стоячи у ній поміститись можуть. У декількох місцях у стінах отвори до нових печер ведуть, усі подібні між собою і всі вистелені людським кістьми». Далі він наводить місцеву легенду про задушення у печері людей татарами димом, яку пізніше переповів В. Антонович.

1883 р. ці печери вперше археологічно досліджувались В. Антоновичем та К. Мельник. Було складено план основної із трьох печер, та встановлено що вона має лабіринтовий характер; зібрано археологічний матеріал усередині печери та поблизу неї.

В самій печері було виявлено лише три місця, де дно було не скельним, а наносним і складалось з «суміші глини, щебеню та чорнозему». У цьому культурному шарі потужністю 35-57 см було виявлено людські та звірині кості. Окрім того велика кількість людських костей лежала безпосередньо на поверхні дна коридорів та камер у цілковитому безпорядку. Повну відсутність черепів серед кістяних решток В. Антонович пояснював тим, що численні відвідувачі печери, «керовані благочестивими мотивами», збирали черепи, виносили їх із печери та ховали. Останнє поховання усіх черепів, що ще залишались відбулось за 3-4 роки до відвідування печери В. Антоновичем. При розгляді інших костей, дослідник відмітив на декотрих із них ознаки, які властиві для скелетів первісної людини. Зокрема, це стегнові кості з досить розвиненою шорсткою лінією на задній поверхні кістки (femurs a colonne), деякі гомілки мали ясно мечоподібну форму (tibia platycnemica), малі гомілкові кості відрізнялись досить глибокими поздовжніми борознами (fibules cannele es), а багато які плечові кості мали наскрізний отвір вище ліктьової з’єднувальної головки.

У самій печері кам’яних знарядь не знайдено, і лише в околицях печер були знайдені нечисленні кам’яні знаряддя, які, на жаль, не були описані. На підставі лише згадки про них пізніше це місцезнаходження без конкретного визначення було вміщене у перелік пізньопалеолітичних та мезолітичних місцезнаходжень.

Друга і третя печера, на відміну від найбільшої, мали свої власні назви: «Кінська» та «Жидівська». «Кінська» печера була описана як окрема порожнина, довжиною 10,2 м, шириною 2,0-3,2 м та висотою від 2-3 м, що має перетин неправильного трикутника. Дно її суцільно скелясте і ніяких знахідок там зроблено не було. «Жидівська» печера згадується як коридор без розгалужень, висотою від 2-3 аршин та довжиною 13,5 м. Обидва кінці печери виходять назовні та є зручними входами. Дно печери складене дрібними кам’яними уламками, серед яких було зауважено велику кількість черепашок Unio pictorium.

До XVI ст. відноситься досі єдине документальне свідчення щодо оборонного використання Нігинських печер. Володимиром Антоновичем у кам’янецьких актових книгах був знайдений акт, складений 1543 р. (Книга Київського центрального архіву, Кам’янецька земська записова 1544 року (liber inscriptiounum et aliarum transactionum) fol.334-338/ № документа 719). За цим документом підкоморій Подільської землі Ян Гербург провів розмежування між маєтком Анни Домаратовічевни Радецької селом Лучникович, alias Залуччя, та маєтками кам’янецького католицького єпископа селом Нічином [зараз с. Нігин. – Б.Р.] і містечком Черчем. При розмежуванні печера виявилась у пограничній смузі обох маєтків. Очевидно, що обидві сторони дуже дорожили правом користуватись нею, бо підкоморій визначає це право двічі у тексті складеного ним документу. Довівши пограничну смугу до печери, він каже: «Во істину печера повинна залишатись на завжди і на віки у спільному користуванні людей як із Залуччя так і з Черча; ні одна сторона не повинна її вважати своєю виключною власністю, але вона повинна слугувати місцем спільного сховища від поганих та від усякого іншого ворога під час набігів на країну. Вільно в ній шукати притулку всякому чоловікові та всякій жінці і всякому жителю до найменшої дитини так із Залуччя, alias Лучникович, як із єпископського Черчинського маєтку». Потім, закінчивши акт розмежування, підкоморій ще раз повертається до питання про право користування печерою: “Відносно печери – вона, як вище було сказано, повинна бути у загальній та неподільній власності. Один одному не повинні перешкоджати входу до неї під час ворожого набігу. Якби чоловік або жінка із Залуччя не допускали входу до печери чоловікові, жінці або дитині єпископського Черчинського маєтку і якби це було доведене присяжним свідченням однієї або двох осіб, то власник Залуччя повинен буде покарати винного під загрозою штрафу у 3 гривні. Те ж стосується зворотно до жителів Черча по відношенню до залучан. Але якби сам поміщик одного села не допустив користуватись печерою поміщикові іншого села або його людям, або слугам, або служанкам під час ворожого нашестя, то він буде підлягати штрафові в 100 гривен <…> Драбини ж до печер повинні будувати спільно жителі Залуччя та Черча, а хто, одержавши повістку, не виконає цієї повинності, заплатить два золотих штрафу, а понад те поміщик повинен вчинити справедливість над винним під загрозою штрафу в 3 золоті за земським позовом» [7].

Численні знахідки людських костей у печері пов’язувались з переказом про задушення татарами димом людей, що сховались в ній. Очевидно через цей переказ грот при вході до печери був перетворений на каплицю. Його стіни були дещо підтесані, а вхід закривався дверима. Селяни позносили туди кілька старих ікон та щорічно на день св. Онуфрія тут відправлявся молебень, на який сходились жителі навколишніх сіл. Як зазначає К. Мельник, вже на той час до печери часто приїздили туристи з Кам’янця.

1940 р. розвідки у Нігинський (Залучанській) печері проводив С. Н. Бібіков. На глибині 0,65 м у суглинках ним були знайдені трапеція та уламки костей тварин, на підставі чого місцезнаходження було класифіковане як мезолітичне.

Нігинські печери (також Залучанські або Черчинські) знаходяться за 1,5 км на північний захід від Нігин, на лівому березі р. Смотрич. Входи до печер відкриваються у 10-метровому прямовисному відслоненні силурійських вапняків, які утворюють борт каньйону р. Смотрич. Вапняк сірий, грудкуватий, плитчастий, розбитий тріщинами як вертикальними, так і за площинами наверствування. У товщі вапняків спостерігається закарстованість у вигляді ніш, печерок, навісів та вертикальних колон. Найбільша з печер відкривається гротом, оберненим на південь. Його довжина 4,9 м, ширина 2,5 м і висота 3,0 м. Печера виглядає як вузький звивистий хід, з численними непройденими відгалуженнями. З вхідного гроту вузький лаз веде до вузького коридору 2 м завдовжки, що переходить у невелику камеру довжиною 4,0 м. шириною 2,5 м, висотою 2,0 м. З цієї камери хід розгалужується на лівий, 5 м завдовжки, і правий, 3,0 м, що має вигляд горизонтального каналу. По закінченні цих двох коридорів печера розширюється у камеру 2,5 м завдовжки, шириною 1,5 м при висоті 2,0 м. Східна частина камери розділена карнизом на два поверхи. У верхній частині є хід в “органну трубу”, що закінчується непрохідною щілиною. У нижній частині – 2-метровий коридор, що також закінчується непрохідною щілиною. Загальна довжина печери, позначеної як Нігинська-1, за зйомкою одеських спелеологів складає 110 м.

Авторський колектив:
1. Доцент Чернівецького національного уініверситету ім. Ю.Федьковича, к.г.н. Воропай Л.І.
2. Ст.викладач Чернівецького факультету Національного університету «Харківський політехнічний університет», к.г.н. Коржик В.П.
3. К.і.н. Рідуш Б.Т.


Біля початку стежки до печери у 2000 році відновлено захоронення з хрестом, на якому написано:

“Священнодействием Преосвященного Димитрия,епископа Балтского 3 июня 1889 года здесь погребены изнесенные из пещер кости христиан удушенных некогда татарами в этих пещерах.” Памятник сей сооружен на собранные пожертвования от разных благотворителей в 1890 году”.

Молчановский Н. Очерк известий о подольской земле до 1434 г. С. 305


Читайте також статтю С.І. Ковальчука Геологічна пам’ятка природи місцевого значення “Залучанська печера”