Прямуючи до Хотина, ми будемо проїжджати такі населені пункти як Колибаївка, Ходоровці, Гаврилівці, Жванець. Перші згадки про ці селища датуються кінцем XIV початком ХV ст.
За Ходорівцями ми можемо спостерігати, обабіч дороги, дворядну алею горіха волоського, яка є пам’яткою природи місцевого значення. Вік дерев 85 років, висота до 12 метрів, діаметр від 24 см.
Проїжджаючи с.Гаврилівці, праворуч, ми можемо бачити “Курган Слави” у вигляді срібного крила літака, встановлений на місці загибелі радянських льотчиків, які, виконуючи бойове завдання, повторили подвиг Гастелло. 31 березня 1944 р. бомбардувальник “Пе-2” під командуванням І.С.Кудашкіна злетів з польового аеродрому і взяв курс на захід. Завдання, яке командування поставило перед льотчиками полягало у знищенні ворожої переправи через річку Дністер. Під час влучного бомбардування переправи німцям вдалося підбити бомбардувальник. Не бажаючи потрапити до рук ворога командир літака І.С. Кудашкін спрямував палаючу машину на скупчення техніки ворога біля зруйнованої переправи.
Майже 30 років екіпаж льотчика Кудашкіна для рідних вважався, як такий, що пропав безвісти. Слідопити розпочали пошук. Велику допомогу надав піонерам однополчанин І.С.Кудашкіна – Ф.Г.Першуков з міста Тамбова. У 1972 р. Ф.Г.Першуков побував у селі Гаврилівці Кам’янець-Подільського району. Його зацікавила могила, напис на пам’ятникові “Екіпаж з трьох льотчиків”.
Першуков почав розпитувати місцевих жителів, знайшлись свідки загибелі екіпажу. Жителька села, пенсіонерка Ольга Устинівна Корняк бачила, як літак пішов на таран. Син Ольги Устинівни також був льотчиком, серце зайшлося від болю і тривоги. Вона побігла до сусідки Ольги Олександрівни Заводовської і попросила разом піти подивитися, де розбився літак, але всі дороги були перекриті німецькими патрулями.
Лише через 2 дні, коли німців вигнали із села, О.У.Корняк і О.О.Заводовська змогли роздивитися, де і як розбився літак. На одному із уламків прочитали “Советский Татаристан” і слово “Иван”. Тут були і три обгорілих тіла радянських льотчиків. Жителі с. Гаврилівці поховали льотчиків, не знаючи ні їх прізвищ, ні імен.
У Федора Григоровича Першукова відпали всі сумніви – це був екіпаж лейтенанта І.С. Кудашкіна. Він звернувся до слідопитів с. Жванець, у райком Компартії України, військовий комісаріат. Зав’язалось активне листування з Архівом МО СРСР, Головним Управлінням кадрів МО в м.Москві. Після уточнень, перевірок вдалось документально встановити прізвища, імена і по батькові загиблих льотчиків. Це були лейтенант І.С. Кудашкін, штурман лейтенант О.В. Чернов, стрілець-радист сержант П.О. Уханов.
Хмельницький обком Компартії України прийняв рішення увічнити подвиг екіпажу лейтенанта І.С.Кудашкіна. 31 березня 1974 р. на місці загибелі льотчиків був відкритий “Курган слави”. Згодом тут піднялося ввись срібне крило літака. На гранітному постаменті написано: “Екіпажу літака, який повторив подвиг Гастелло”.
Село Жванець (у давнину Званеція, Званеч, Званец, Званча) лежить на лівому березі річки Дністра, при злитті його з річкою Жванчиком, у мальовничій місцевості, що дістала назву “Подільська Швейцарія”. Давня територія села займає кінець високого мису, обмеженого з півдня річкою Дністром, а з заходу й півночі – глибокими закрутами річки Жванчика та потічка Вільшанки. Перші поселення на території с.Жванець відносяться до трипільської культури і датуються IV-II тис. до н.е. З 1962 року поселення досліджувалось археологом Київського історичного музею Т.Г.Мовшею. В 1966 році на поселенні згаданим дослідником були виявлені 7 унікальних гончарних печей, що відкриті над зрізами кам’яних кар’єрів. Речовий матеріал, щоденники, звіти та географічний матеріал зберігаються в Київському історичному музеї та Інституті археології НАН України.
Це поселення було значним центром гончарного виробництва в Середньому Подністров’ї. На поселенні виявлено унікальний комплекс гончарних печей. Він вказує, що посуд виготовлявся не тільки для внутрішніх потреб, але й служив для обміну з іншими племенами. Це свідчить про зародки двох важливих елементів майбутнього класового суспільства – ремесла і торгівлі.
Поселення являє собою мисовий тип трипільського поселення, яке укріплене як природно, так і штучно. Гончарні вироби викопані в глинистих сланцях, чим і пояснюється їх добре зберігання, особливо печі №2. Всі печі глинобитні, двоярусні. В нижньому ярусі знаходиться топка, у верхньому – обпалювальна камера. Верхня камера відділена від нижньої черінем з отворами-продувами. По них поступав жар та полум’я з топки в обпалювальну камеру до встановленого на черіні посуду. Черінь опирався на козел та глинобитну решітку з двох рядів клинів, що утворювали складне переплетіння. Клини опираються на вершини арочних стін. Склепіння обпалювальних камер було куполоподібним. Залишки основи стін збереглися висотою до 40-50 см. В усіх печах виявлено посуд лише трипільської культури. Це розписна та кухонна кераміка, а також керамічний брак. В печах №1 і №3 розчищено окремі уламки, а на черіні №2 – роздушені посудини. Гончарні печі законсервовані і стоять у своєму первісному положенні.
Згідно розпорядження Виконкому Хмельницької обласної Ради від 5.05.1974 року за №143 установлено границю охоронної зони в радіусі 50 м. Вона являє собою майданчик, який з південно-західної сторони обмежений р. Дністер, з південно-східної – струмком, а з північно-східної знаходяться поля.
В історичних документах Жванець згадується з 1431 року, коли польський король Ягелло за військові заслуги подарував його рицареві Свичку з Ленчина. Від нього Жванець переходить до кам’янецьких старост Федора Бучацького та Язловецького, а по смерті останнього в 1450 році – до його брата Михайла. Вони брали активну участь у формуванні Жванецьких фортифікацій. У XVI – на початку XVII століття в Жванці сформувався потужний стратегічний оборонний вузол, який за своїм значенням поступався тільки Кам’янецькому замку.
Поява перших оборонних споруд у Жванці сягає дуже давніх часів. Очевидно, на той час вони були земляними укріпленнями мисового однобічного типу: вал і рів перетинали впоперек мис між улоговиною Вільшанки і заплавою Дністра. Фрагмент цього укріплення зображений на плані другої половини XIX століття і якоюсь мірою ототожнюється з відтинком дороги, що пролягає вздовж західного фасаду Вірменського костелу.
За даними наших попередніх досліджень, будівництву в кінці XIV – на початку XV століття баштового замку передували два будівельні періоди мурованого укріплення. Воно охопило підвищену частину мису і сформувалося на полігональному плані, зумовленому рельєфом. На прикладі північної збереженої башти замку, у якій виявлено давнє ядро – тристінну вежу*, можна дійти висновку, що на зламах периметральних мурів замку було поставлено тристінні, відкриті зсередини вежі, які частково виступали за лице мурів. Розміщення таких веж на рогах периметральних мурів мало одну своєрідну рису: всі три стіни були різної довжини (в північній вежі – 5,3 м, 9,9 м та 10,5 м) і сполучалися під прямим кутом. Стосовно до оборонних мурів суміжні з ними боки веж утворювали довільні кути залежно від конфігурації плану замку (зокрема, в північній вежі один кут був прямий, другий – тупий). Висота веж і оборонних мурів, що їх з’єднували, на двох перших будівельних етапах залишалася однаковою – до 9 м. Стіни веж першого етапу мали зовні позитивний ухил (тобто потовщувалися до основи); товщина їх у верхній частині дорівнювала 2,0-2,1 м.
Певні комплікації пов’язані з датуванням цього давнього укріплення, яке можна вважати стіновим з огляду на специфічну відкриту форму веж. Спираючись на регіонально близький аналог – Кам’янець-Подільський замок, де первісні укріплення подібної ламаної в плані конфігурації датовано за даними останніх досліджень початком І тисячоліття нашої ери, стінові фортифікації першого будівельного етапу Жванецького замку можна гіпотетично зарахувати до того самого часу.
На другому будівельному етапі, збільшення висоти стінових укріплень та їхня подальша трансформація спричинила до формування наприкінці XIV – у третій чверті XV століття баштового замку з характерними для того часу елементами фланкованої оборони. Основою цього замку стала наріжна північна частина давнього укріплення з тристінною вежею і відтинками периметральних мурів, що прилягали до неї і мали довжину близько 70 м. З півдня до цього укріплення прилягав п’ятикутний полігон площею близько 1,0 га, по периметру якого було зведено кам’яні мури (південно-західний завдовжки – 80 м, південний -60 м, південно-східний – 80 м), що сполучили п’ять наріжних і шосту надбрамну башти, внаслідок чого утворився регулярний замок. Окрім північного боку, повернутого до стрімкого скелястого берега Жванчика, він був оточений по периметру глибоким ровом. Під’їзд до замку було організовано вздовж південних мурів, під захистом двох наріжних башт, а в’їзд на територію – через надбрамну башту, що стояла по осі південно-західного оборонного муру. Обсягово – розпланувальна структура башт на рогах п’ятикутного укріплення не була однаковою. Дві новозбудовані башти на кінцях південного оборонного муру репрезентували тип пунтонів (протобастіонних башт), дві інші наріжні башти були тристінні, відкриті зсередини. Північна, давня вежа зазнала істотної трансформації: з тристінної вона перетворилася на чотиристінну, протобастіонного типу з фланковими боками завдовжки 5 м та 6 м. Башту перебудували, розібравши північно-західну стіну й замінивши її двома стінами, що стояли під прямим кутом. Внаслідок цього вхідний кут, що утворився між фасовими і фланковими боками башт, став дорівнювати 120°, що абсолютно нехарактерне навіть для ранніх споруд протобастіонного типу, де він не перевищує 90°. Водночас було надбудовано оборонні мури, що, як і на попередньому етапі, завершувалися зубцями.
Як п’ятибаштовий замок він сформувався не пізніше від третьої чверті XV століття. Наступну перебудову його, що збіглася з повсюдною модернізацією замків в Україні, здійснили XVI століття нові власники Жванця Срочинські. Вони реконструювали всі замкові башти, зокрема найдавнішу північну, в якій надбудували новий ярус зі стрільницями та зубцями.
Найбільших змін зазнав Жванецький замок наприкінці XVI – на початку XVII століття, коли його власником став Валентій – Олександр Калиновський, відомий “герой шляхетського духу”, кам’янецький староста і генерал Подільських земель. У цей період в Україні поширювався новий тип бастіонних укріплень, і Калиновський модернізував замок з орієнтацією на новітні досягнення військового мистецтва. Між баштами, рівнобіжне до давніх мурів, споруджено ескарпові стіни (західну, південну, східну) над контрескарпами ровів. Було також повністю перероблено з напільного боку дві наріжні протобастіонні башти: їх засипано зсередини, обличковано ззовні на взір бастіонів, з фланками завдовжки 8 – 9 м та фасами 18 – 20 м. Частково реконструйовано “північно-західну й північно-східну башти. До них, щоб подовжити фланки, прибудовано одноярусні обсяги. Давню північну башту доповнено ще одним, четвертим ярусом зі стрільницями й замкнуто з боку двору п’ятою стіною.
Роботи, що їх виконав Калиновський, дуже змінили вигляд давнього укріплення. Тому сучасники здебільш сприймали їх не як реконструкцію, а як нове будівництво. На встановленій тоді ж на головному фасаді надбрамної башти пам’ятній плиті, а також у записках Якова Собеського (1621 р.), йдеться не про ремонт і модернізацію, а про власне будівництво нового замку. Саме тому в краєзнавчій і науковій літературі помилково усталилася думка про початок будівельної історії замку саме з 1621 року. Ця хибна версія спричинилася ще й до того, що історики стали ототожнювати Жванецький замок з бастіонним укріпленням, яке Калиновський збудував того ж таки 1621 року за 1 км на південний схід від Жванця.
Жванецький замок було трохи пошкоджено під час Хотинської війни. Відбудував його Станіслав Лянцкоронський, власник Жванця з 1626 року.
Більшої руйнації зазнав замок 1653 року за польсько-козацьких воєн, а також у період турецького загарбання Поділля (1672-1699 рр.). Під час здобуття замку Яном Собеським (1673 та 1684 рр.) його зруйновано і спалено.
Після визволення від турків 1699 року Жванець утратив своє військово-стратегічне значення і на початку XVIII століття Лянцкоронські пристосували його під житло. Турецько-татарський напад 1768 року та захоплення Жванця барськими конфедератами 1769 року спричинилися до нової руйнації споруди.
На початку XIX століття власниками замку стали Скоповські, за ними – Йордани, з 1830 року – Комари, а в них у 1844 році замок викупив російський уряд з огляду на тактичну вигоду місцевості. На основі наявних укріплень військові інженери планували збудувати величезну фортецю, але цей проект не був реалізований, і давній замок покинули.
Вигляд споруди в 50-х і 70-х роках XIX століття зафіксовано на кількох малюнках та світлинах: на той час замок ще зберігав регулярну розпланувальну структуру: були цілі його башти, один бастіон та оборонні мури, а також вали. Уявлення про архітектуру надбрамної башти дають давні світлини. Своєрідною рисою її був широкий проїзд у першому ярусі, перекритий коробовим склепінням. З боку головного фасаду він містився в глибокій ніші з арковою перемичкою, абрис якої – низька й одночасно стрілчаста крива – характерний для вірменських споруд Поділля.
Нині замок зовсім утратив свою розпланувальну структуру. Збереглася тільки північна частина укріплення з північною баштою, а також рештками надбрамної та південно-східної башт. У найкращому стані п’ятикутна чотириярусна північна башта, що стоїть над стрімким схилом пагорба. Внаслідок перепаду рельєфу перший ярус її – напівпідвальний, зі склепінням. Цей ярус має стрільниці з розширеними назовні щоками: в інтер’єрі ширина бойового отвору дорівнює 30 см, із зовні – 118 см (123 см). Стіна башти завтовшки 1,7-2,1м.
Під час попередніх досліджень башти виявлено фрагменти її давнього ядра, що належить до стінового укріплення першого будівельного етапу: східну й північно-східну стіну на висоту двох ярусів; сліди від розібраної в XV столітті північно-західної стіни; замуровані в тому ж столітті стрільниці на рівні першого ярусу, трохи нижче від наявних (рівень давньої підлоги був значно нижчий від сучасного). З боку інтер’єру їх отвори були завширшки 30 – 35 см. Збереглися також стрільниці XV століття, частково перероблені у XVIII столітті на вікна; сліди стрільниць чи зубців, що завершували стіни в XVI, а також 12 стрільниць початку XVII століття, обладнаних водночас із спорудженням п’ятої, внутрішньої стіни башти.
Від надбрамної башти донині залишився напівзасипаний землею перший ярус зі склепінчастим проїздом і одним північним бічним приміщенням. Стан башти дає змогу скласти тільки загальне уявлення про габарити та її архітектурні особливості. Ширина прямокутного в плані обсягу – 14, 8 м, довжина – близько 20,0 м. Судячи з перев’язей стін і розміщення стрільниць обабіч брами, первісна надбрамна башта не мала склепінчастого перекриття й бічних приміщень, а стіни її були завтовшки 1,27 -1,3 м.
Розпланувальна структура напівзасипаної північно – східної башти, зруйнованої на рівні першого поверху, не простежується, окрім склепінчастого коридору завширшки 3,5 м, що проходить з внутрішнього боку північної і східної стін.
Жванецький замок досі не став об’єктом ґрунтовного наукового дослідження, а воно може дати, виходячи з попередніх спостережень, багатонадійні висліди.
Проїжджаючи через село ми можемо спостерігати Вірменський костел Непорочного Зачаття Богоматері. Садиба його відома з вірменських джерел як “маленька стародавня Вірменська фортеця”. Вона міститься в центрі Жванця, на його давній мисовій частині, оточеній з півдня Дністром, а з північного заходу – Жванчиком. У плані – це неправильний чотирикутник площею близько 0,5 га. Його північно-західний гострий кут виходить на розгалуження головної в’їзної дороги, західний напрямок якої веде до замку (на відстані близько 200 м), а південний, що оперізує Вірменську фортецю, – у бік Дністра. На цьому терені, ближче до північно-західного кута, і стоїть вірменський храм – однонавова одноапсидна споруда з ризницею і двома приділами.
Коли збудовано Вірменську фортецю – невідомо. В.Ґригорян, посилаючись на М.Бжишкяна, називає стіни, що оточували храм, “міцними” і зазначає, що 1766 року під час нападу хотинських турків на Жванець частина мешканців сховалася за церковними мурами. Опис цієї укріпленої території склала наприкінці 70-х років XIX століття К.Мельник: “На лівому боці в’їзної вулиці привертає увагу давній Вірменський костел – мурована будівля старовинної архітектури, оточена високим, масивним кам’яним муром, на якому в багатьох місцях збереглися сліди фортифікацій у вигляді стрільниць і контрфорсів… Будівля (костелу – Є.П.) досить велика й сягає значної вишини, особливо дзвіниця із стрільницями”.
Вірменська фортеця як локальне укріплення сформувалася на базі загальної фортифікаційної системи Жванця, зокрема укріплень, що обмежували зі сходу його давню мисову частину. В основі ранніх укріплень Жванця простежується 5-подібний рів, що перерізав мис у напрямку південь – північ. Згодом за ровом почалося формування другої лінії оборони – кам’яних мурів, рівнобіжних до рову. У місці зламу їх (там, де південно-західний ріг Вірменської фортеці) споруджено оборонну башту (в плані 11 х 11м), через яку мостом над ровом в’їжджали на давню мисову територію міста. Невдовзі, щоб посилити оборонні можливості в’їзду, при цій надбрамній башті збудовано передукріплення. Це була невеличка територія, обмежена мурами. Не виключено, що саме тут 1431 року оселився перший відомий нам власник Жванця Свичко з Ленчина.
У середині XV століття в північній, найбільш підвищеній частині давньої території Жванця з метою забезпечити фланкувальну оборону передукріплення з надбрамною баштою збудовано регулярний баштовий замок п’ятикутного плану. Він став військовим осідком тогочасного власника Жванця Михайла Бучацького. Під захистом потужного замку територія передукріплення стала безпечнішим місцем, на якому в кінці XV – на початку XVI століття зведено вірменський храм: первісно однонавовий, одноапсидний, з дзвіницею над притвором і периметральною одноярусною галереєю. Зі спорудженням храму на території передукріплення воно перетворилося на невеличку фортецю.
Наступний, третій етап будівельної історії Вірменської фортеці пов’язаний з модернізацією Жванецького замку в першій чверті XVII століття Валентієм – Олександром Калиновським. Під час перебудови двох наріжних замкових башт на бастіони західний і східний мури Вірменської фортеці стали на заваді і тому їх розібрали й збудували наново, змінивши трасування, а це своєю чергою зумовило потребу розібрати притвор і західну галерею храму, що опинилися на трасі нових укріплень.
За часів турецького поневолення (1672-1699 рр.) оборонні споруди Жванця з наказу Яна Собеського було спалено. Укріплення Вірменської фортеці відремонтовано на початку XVIII століття. Тоді в південно-західному мурі обладнано у барокових формах новий парадний вхід.
У 1769 році фортеця потерпіла від військових дій проти барських конфедератів. У процесі ремонту південний мур підсилено міцними контрфорсами, а також зроблено земляний бруствер з амбразурами. Ці заходи стали останніми у військовій історії фортеці.
Нині територія Вірменської фортеці являє собою чотирикутник з прямим південно-східним кутом і гострим зрізаним північно-західним. По периметру вона обведена кам’яними мурами, крім північного боку, де давні мури частково ввійшли до сучасних господарських будівель. Південно-західний мур, що на південному відтинку утворює злам, зберігся пересічно на висоту до 2,5 м. У ньому дванадцять стрільниць і дві брами. Перша брама – навпроти входу до храму – вирішена у вигляді обсягу з габаритами 3,4 х 4,7 м. Ширина отвору воріт – 2,0 м; він і має кам’яну перемичку похило-лучкового абрису. Нижче від її п’ят збереглися сліди давнішої, певно, півциркульної перемички. З дванадцяти стрільниць чотири розміщено на північ від брами. Одна з них, біля брами, має щоки, що розширюються в обидва боки, решта – зі щоками, що розширюються тільки в бік двору. Бойові отвори стрільниць від двору становлять 0,5-0,68 м, від напілля – 0,1-0,15 м. Перемички стрільниць архітравні.
Друга брама на зламі муру становить рештки надбрамної башти, що була ще до появи Вірменської фортеці. Товщина стін башти – 2,73 м. На південь від брами, на відстані 1,1 м, є велика стрільниця, закладена з боку фасаду, її ширина від напілля – 1,3 м, з протилежного боку – 2,0 м. Дві стрільниці південно-західного муру перекриває пізня прибудова. Східний оборонний мур фортеці з шістьма стрільницями за всіма параметрами аналогічний південно-західному. Південний, завтовшки 1,0 м, стрільниць не має.
На невеликій відстані від Жванця, за р.Збруч, знаходиться село Окопи, в якому наприкінці XVII ст. було зведено фортецю. Замок, відомий в польській науковій літературі як Окопи Святої Трійці, збудований на місці давньоруського городища. Створювали цю твердиню коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Ян Яблоновський (до речі, будував він фортецю своїм коштом, не сподіваючись на допомогу сейму) та воєвода київський Марцін Контський для блокади доріг, що вели до захопленого турками Кам’янця. Фортеця була тим опорним пунктом, де могли базуватися війська, які не дозволяли постачати їжу та боєприпаси туркам в обложеному Кам’янці і нищили турецькі загони, що діяли між фортецями Кам’янця і Хотина.
З погляду військової стратегії місце було вибрано вдало. Ця твердиня здіймалась над всією кружиною. Праворуч було видно стіни і мінарети Хотинської фортеці, ліворуч Жванець з замком Лянцкоронських, а за Жванцем – карби земляних валів. Через Жванець лежав шлях із тодішньої Бесарабії в Кам’янець…Отож воїнові з висоти башти відкривався краєвид з двома фортецями, двома переправами через Дністер та стародавній шлях, по якому вряди-годи рухалися турецькі транспорти. Вибравши вдале місце під замок, Яблоновський писав королю: “Зараз, Ваша королівська милість, знайшов місце, яке мав давно на приміті і яке подобається у всьому. Знаю, що і Ваша Величність його добре пам’ятає. Є то над Лашківцями шия скалиста, яку стискає з однієї сторони Дністер, а з другої – Збруч, і зараз нижче впадає Збруч у Дністер, а Жванець у чверті милі. Засвідчую, що то місце заслонене від Польщі двома белюардами, бо від скали до скали – 180 ліктів, а від Кам’янця також заслонено двома белюардами, і одним цілим всередині, бо є від скали до скали – 470 ліктів. Води багато, безпечно для коней. Брід добрий на Дністрі під самою фортецею, і виїзд добрий на другий берег. Отож виклав усі вигоди, які тут є. Вже вчора значну роботу зробили, бо люди не мало працювали. Хотіли форт побудувати у Жванці, але вирішили, що це місце набагато краще і безпечніше для людей. “( за матеріалами з статті І. Скочиляса “Окопи Святої Трійці”)
25 березня 1692 р. С.Я.Яблоновський поклав перший камінь нової фортеці. Шість тижнів ціла армія насипала тут вали і зводила оборонні споруди. Вже на кінець жовтня будівництво було повністю завершено. Фортеця одержала назву “Окопи Гори Святої Трійці, блокада Кам’янця-Подільського”. Військові дії навколо Окопів продовжувались ще кілька років. Польські загони о будь-якій порі року, вдень і вночі нападали на турецькі транспорти і значна частина османських припасів осідала тут-таки, в Окопах. Турецький гарнізон од того, звичайно, не голодував, але начальник Подільського пашалика Галіль-паша, а по його смерті – Кахріман – паша змушені були шукати інших, значно довших шляхів для доставки вантажів – зокрема, через Устя.
За Карловицьким трактатом турки повинні були повернути Поділля Польщі й покинути Кам’янець до травня 1699 р. Саме у той час до Кам’янця вирушило польське військо на чолі з комісарами, які мали прийняти у турків місто – Болеславом Сангушком, Ст.Потоцьким та Марціном Контським. Османи, однак, не квапились виконувати умови договору ні навесні, ні влітку, й польське військо було змушене від квітня до вересня стояти табором біля замку в Окопах.
В 1699 році, коли Кам’янець залишили війська Османської імперії, замок втратив своє оборонне значення. Утриманню оборонної споруди у належному стані з часом приділялось все менше уваги. Тільки у 1711 р., коли турецька та шведська армії на чолі з Карлом ХІІ загрожували напасти на Польщу з боку Волощини ( сучасної Молдови) , Кам’янець і Окопи почали спішно готуватись до оборони. Укріплювались мури, гарнізон збільшено було до 1500 чол. і 19 гармат. В інвентарі від 22 вересня 1712 р. згадується, що в Окопах на озброєнні було 4 мортири, 39 гармат різного калібру, 80 ц. пороху, 32 ц. куль для мушкетів, більш 4500 ядер до гармат…Тут також працювала кузня та токарський цех. У центрі твердині була столярня, яка обслуговувала і цивільне населення. Гарнізон розміщувався у 6 казармах, більше схожих на прості селянські хати.
У 1769 році в Окопах засіли Конфедерати. На допомогу королю прийшли російські війська, які штурмом взяли форт. Внаслідок воєнних дій мури були сильно пошкоджені.
У 1772 році Окопи підпали під владу Австро-Угорщини. За рішенням нової адміністрації частину валів було знесено.
Зараз від фортеці лишились 2 брами ( Кам’янецька та Львівська), залишки дозорної вежі над Збручем та система земляних валів бастіонної системи поблизу воріт. Брами збудовані з каменю, це прямокутні 2-ярусні будівлі. На другому ярусі, де було колись кілька приміщень, збереглися квадратні бійниці. Довжина Кам’янецької брами- 12,3 м., ширина – 8,0 м. Відповідно довжина Львівської -10,4 м., ширина 8, 5 м. Висота обох брам становить 7,5 м. Дахи обох башт не збереглися. Відстань між брамами складає 480 м. Досить непогано вони збереглися – дякуючи проведеній у 1905 р. Польським товариством шанувальників старовини реставрації ( про що нагадує таблиця на Кам’янецьких воротах) та завдяки тому, що тут довгий час була прикордонна митниця. У 1915 р. росіяни, намагаючись провести залізницю до Кам’янця, розрівняли частину валів.
До дозорної вежі добираємось повз Львівські ворота, вздовж огорож . Замок був захищений зі сходу та заходу валами, з півночі – Збручем і з півдня – Дністром. В селі також збереглися руїни костьолу, що дав у XVII ст. притулок барським конфедератам. Нещодавно було зроблено невдалу спробу відновити дах костьолу.
Ой Хотине, граде давній,
На всю землю вельми славний
Цими рядками про славу і широкий розголос – “на всю землю” – переможного для польсько-козацького війська закінчення Хотинської війни 1621 року починається одна з трьох найдавніше зафіксованих українських народних пісень, складена свіжими слідами оспіваних у ній подій.
Своє правдиве відображення події Хотинської війни 1621 року знайшли лише під пером Остапа Маковея у його повісті “Ярошенко”, історична відповідність якої відзначена ще І.Франком. У ній відтворені умови епохи, майже літописно – день за днем – розгортання подій, кровопролитних боїв, нерідко із зазначенням дати і дня описом ландшафту фортеці та її околиць (працюючи над твором, автор спеціально виїжджав на терени подій). Воєнні дії О.Маковеєм показані з позиції простого люду, для якого війна була нестерпним тягарем, важким лихоліттям. Тому тема “на всю землю вельми славного Хотина” у повісті не набула відповідного значення .
Ця тема – значення Хотинської війни як “повального уроку” для самої Османської імперії, тема ролі перемоги під Хотином у процесі боротьби європейських народів проти турецької агресії залунала вже в наш час у повісті з XVII сторіччя Станіслава Тельнюка “Грає синє море” (1971р.).
У часи відновлення історичної пам’яті нашого народу, формування його історичної свідомості, нестримного прагнення проникнути у покрите мороком для переважної більшості минуле, існуючий нині енциклопедичний стереотип про Хотинську війну 1621 року лише як війну султанської Туреччини проти Речі Посполитої з метою загарбання польських і українських земель уже не може задовольняти. Як не може задовольняти і висновок про її значення лише як такої , що “врятувала Польщу й Україну від поневолення султанською Туреччиною, а польську армію від нового розгрому”. Бо ж славна перемога під древніми стінами фортеці над Дністром була не несподіваним громом серед ясного неба для європейської минувшини , а історично закономірною й важливою подією у контексті тривалої антиосманської боротьби держав і народів Європи. Тому її значення не слід вкладати у куцу локально – провінційну мірку. Поразка турецького війська під Хотином – це знаменний епізод на багатовіковому відтинку європейської історії, на якому відповідно до характеру подій чітко визначаються кілька якісно відмінних періодів: перший – незупинний завойовницький наступ, тріумфальний похід, можна сказати у здійснені задуму підкоренні світу Турецькою імперією; другий – зусилля країн і народів Європи спрямовані на припинення поширення турецької експансії; третій – витіснення завойовників із загарбаних територій. Останнім завершальним моментом цього періоду стала вже Російсько – турецька війни 1877-1878 рр.
А початок цієї історії сягає середини XVI століття, коли щупальці османського спрута владно захоплювали все нові й нові землі Азії, та півночі Африки, північно-західного Середземномор’я, Балкан, загрожуючи всьому європейському розвиткові. Панічно ширилася в Європі слава невразливості війська султанської Туреччини.
І все ж серед підкорених народів і держав невпинно зростало завзяття опору. Майже повний розгром об’єднаними іспансько-венеціанськими військово-морськими силами біля Лепанто в 1571 році могутнього турецького флоту, який доти не зазнавав жодної поразки, знаменував собою початок нового періоду в турецько-європейських стосунках – періоду стримання османської навали на Європу. В 1574 році молдавський господар Іоан-воде Лютий розбив турецьке військо під Жиліштє, отримавши ще кілька перемог улітку того ж року.
Кілька боїв з турками провів легендарний Іван Підкова, зайнявши молдавський престол восени 1577 року. З перемоги над турецьким військом Сінан-паші у 1596 році під Келугеренами почав тривалу війну за об’єднання Дунайських князівств волоський господар Міхай Хоробрий. На жаль, остаточна перемога у всіх названих кампаніях діставалась туркам (навіть після втрати флоту біля Лепанто). Та разом із тим нанесені турецькому військові поразки продемонстрували всій Європі, що воно не таке вже й не уразливе, що його можна не лише стримати, а й розбити, тільки для цього потрібно об’єднати сили всього християнського світу. Тому в 1593 році для спільної боротьби проти Османської Порти створено було “Священну лігу”.
Протягом усього більш як сторічного періоду стримання османської навали на Європу важлива роль належала українському козацтву. Свої звитяжні морські походи до берегів Туреччини запорожці почали здійснювати, ще задовго до відомої поразки турецького флоту біля Лепанто. Ці походи відомі з чисельних українських переказів, дум. Літописних свідчень, праць вчених, істориків козацтва, насамперед М.Грушевського та Д.Яворницького. Проте ці джерела не дають виразного уявлення по значення внеску козацтва у загальноєвропейську боротьбу проти турецької експансії.
Цей аспект справи вперше порушив і аргументовано з’ясував французький історик Х.Лемерсьє-Келькеже у досліджені “Литовський кондотьєр XVI століття: принц Дмитро Вишневецький і походження Запорізької Січі за турецькими архівами”. Досліджені вченими документи засвідчують, що перших поразок турецькі війська зазнали від козаків ще в 1559-60рр., а найбільш загрозливим для Порти був виступ Дмитра Вишневецького. Автор підкреслив значення “виняткового в історії Отаманської імперії тієї епохи факту, коли така грізна сила спрямовувалась не проти певної країни, а проти окремої особи, що очолювала чотирьохтисячний козацький загін, згадуваний у документах, що розглядалися на засіданні Великого Дивану. Та й пізніше правителі Туреччини потерпали від козаків. Мудрий і жорстокий султан Мурад IV казав, що він “зі своїм військом почуває себе єдиним правителем (світу ) і лише козаки заважають йому спокійно спати”. А таке міг би сказати не тільки він, якщо згадати, що козаки в 1604 році заволоділи турецькою фортецею Варною, у 1614 році захопили Синоп, а в 1615 році 80 козацьких чайок підійшли до Стамбулу (Константинополя). У 1621 року козаки взяли фортецю Білгород і Кілію, при цьому визволивши три тисячі полонених. В 1620 році козаки брали участь в битві під Цецерою; в 1621 році разом з поляками отримали перемогу над турками під Хотином; в 1623 році спільно з донцями напали на Трапезунд; в 1624 році досягли передмістя Константинополя, спалили Єдикуле. При потребі цей перелік міг би бути розширений. Ці сміливі походи викликали нечуваний переполох у землях турецької держави – навіть султан, казали, готувався втікати зі Стамбула, лякаючись козацьких наскоків.
Ці успіхи вплинули на зріст козаччини на волості. Збільшилась кількість “неслухняних”, що звали себе козаками, не визнавали польської адміністрації і вибирали собі свою старшину на запорізький лад. Це була грізна сила, що повстала проти шляхетського світу.
Для Польщі козаки були водночас небезпечною отрутою і видатною обороною, бо своїми набігами вони або створювали загрозу на Чорному морі, або вступаючи в бій з турками й московітами на суші, приносили користь Королівству.
Польський уряд намагався знайти засоби, щоб приборкувати козаччину. Королівські комісії під проводом магнатів із Наддністрянщини почали переговори з гетьманом Сагайдачним.
Петро Конашевич-Сагайдачний, із походження шляхтич з-під Самбору в Галичині, вчився в Острозькій академії, пристав до Запорізького Війська, брав участь у походах на Молдавію й Лівонію, слави зажив морськими походами, особливо здобуття Кафи, врешті став гетьманом (1616-1622 рр.). Запорізьке військо під його проводом увійшло у новий період розвитку. Сагайдачний провів основну реформу війська: партизанські ватаги перетворив у регулярне військо. Він усунув із війська своєвільні елементи й завів сувору дисципліну. Мабуть, за його гетьманства було введено сувору заборону пити горілку під час морських походів. Порядок у війську утримував гострими засобами: “щедро пив їх кров”. У переговорах із поляками виявився передбачливим політиком. Він здобув собі довір’я уряду тим, що не допускав козаччини до занадто гострих виступів проти шляхти; він погоджувався також на різні другорядні поступки, але зате твердо обороняв самостійність Запорізького Війська. Передовсім не дозволив зменшити число війська і завести реєстр. Він утворив велику козацьку армію , що доходила до сорока тисяч. Сагайдачний поєднав у своїй особі тенденції двох найактивніших груп українського громадянства – козаччини і міщансько-духовної інтелігенції. Увійшов у тісний зв’язок із гуртом київських освітніх діячів. Щоб піднести значення київського братства, він уписався в його члени разом із цілим Запорізьким Військом, і так узяв цей культурний центр під свій протекторат. Врешті у 1620 р. під опікою Запорізького Війська була висвячена нова православна ієрархія. Так разом, в одному фронті, стало міщанство, духовенство й козаччина; устремління, що йшли досі розірвано, поплили єдиним, спільним річищем.
Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство й духовенство відчули за собою підпору мілітарної сили. Загальнонаціональна справа оборони церкви й культури увійшла в тісне коло класових інтересів усього українського суспільства. Нововисвячені владики у своєму маніфесті з 1621 р. привітали Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства, а це незвичайно підняло авторитет Запоріжжя і дало йому провідне місце в національному житті.
У зовнішній політиці Сагайдачний намагався запевнити Запорізькому Військові повну свободу рухів. Він дбав про добрі взаємини з Польщею, оскільки вони не шкодили інтересам козаччини. В 1618 р. із кільканадцятьма тисячами козаків він ходив у похід на Московщину, на допомогу полякам, здобув кілька замків (Єлець, Михайлів), брав участь в облозі Москви; але вже в 1920 р. вислав , без відома польського уряду, посольство до царя Михайла пропонуючи прихільні зв’язки.
Головний фронт Запорізького Війська він звертав проти татар і турків; сам був членом ордену “Християнської міліції” і боротьбу з мусульманським світом вважав за головне завдання козаччини. В 1620 р. турки розбили під Цецерою гетьмана Жолкевського, який відмовився від допомоги козаків. Коли ж султан Осман рушив на Польщу, Жигмонд ІІІ був примушений просити козацької допомоги. Тоді Сагайдачний поставив як умову визнання новоставлених владик, і король, хоч і неохоче, погодився на те. Українське військо збільшувалось до 40 тисяч, мала бути виплачена вся обіцяна й заборгована платня козакам. Але згода короля повинна була бути затверджена сеймом.
Часті війни, які вела Польська держава зі своїми сусідами вимагали великих видатків. Війни тяглися досить довго. У Польській державі фінансовий стан був завжди якнайгірший через виключну податкову систему: велика більшість землі у Польщі належала польській шляхті, а шляхтецький стан був вільний від усяких податків, тому весь податковий тягар лягав на міщанський стан. На такі доходи не можна було довго вести війни, бо військової обов’язкової служби у Польщі, як і у Литві не було; жовнірів потрібно було наймати на довгий час, а грошей вистачало звичайно тільки на початок військової кампанії. І хоч польське військо вважалось найліпшим у Європі – війни не завжди закінчувались на користь Польщі, бо не одержуючи платні, військо кидало кампанію.
Тим часом син польського короля Жигмонда ІІІ, Владислав, не покидав своїх претензій на московський трон, на який покликали його в часи Самозванщини у Московській державі.
Польське військо, не зустрічаючи ніде серйозних перешкод швидким маршем простувало до Москви, обложило її зі всіх боків і при більшій силі навіть узяло місто. Це було можливим через те, що спосіб організації військової справи у Москві був дуже примітивний: Московська держава не мала сталого війська. Коли починалась війна, уряд посилав звістку по всіх землях до бояр, які починали збирати військо та відправляти до визначеного пункту. При великім обширі Московського царства, військова мобілізація відбувалась дуже мляво.
Тому з чисельним військом Владислав так швидко взяв Москву, але жовніри що не отримували платні за 8 місяців, почали повертатись до Польщі. Тим часом московські ватаги почали збільшуватись, і незабаром Владислав сам би опинився в облозі, а може і в полоні. Треба було швидко шукати виходу і тоді згадали про запорожців. Сагайдачний швидко прийшов на допомогу Владиславу і визволив його. Король пообіцяв Сагайдачному за це владу над Київською Україною. Ні один королівський акт не мав сили закону доти, поки його не затвердив сейм, а сейм складався зі шляхти, яка не визнавала козаків за стан і тому не стверджував жодної умови з козаками.
Повернувшись із Москви Сагайдачний організовує на Україні козацькі полки. Неминуча війна не розпочалася лише через те, що сейм пішов на уступки козакам, бо наближалась війна з турками.
Турецький уряд не міг добитися від польського, щоб той примусив козаків залишити напади на турецькі володіння, а навпаки, траплялося, що сам польський уряд підбивав козаків на турків. Саме того часу турецький престол зайняв Осман, чоловік молодий, розпещений, із характером палким та непостійним, без жодного досвіду в царствуванні, надумався зруйнувати Польщу, Лехістан, як звалася вона по-турецькі, та утворити з належної до неї України турецькі пашалики (провінція, область).
Такий намір вимагає великих коштів та військової потуги і почалась інтенсивна підготовка. Турецька мобілізація тяглась так саме довго, як і московська. Цей рух не міг залишитись у таємниці.
У таких критичних обставинах, не маючи нізвідки допомоги, польський уряд мусив звернутися до того ж Сагайдачного і козаків, що були ближче до турків і найліпше вміли з ними воювати.
Хотинська війна 1621 року була, власне, завершальним етапом здійсненої Османською імперією кампанії проти Польщі, під час якої польське військо було вщент розбите у кровопролитному бойовиську під Цецерою. Там же наклав головою і його командуючий коронний гетьман С.Жолкневський. Султан Осман II був певен, що для останнього розгрому знекровленого ворога потрібні зовсім незначні зусилля, а тому власноручно взявся керувати своїми військами у цій безсумнівно переможній, на його переконання, операції. Щоб придати більш бундючного вигляду очікуваної перемоги, він зібрав із підвладних територій величезне екзотичне на вигляд військо. За різними джерелами воно нараховувало від 250 до 500 тисяч.
Перед такою грізною силою польському королеві, який перед цим утратив більшу й кращу частину свого війська й воєначальників із великими труднощами вдалося набрати близько 35 тис. воїнів. Довелося наймати німецький загін до 8 тисяч, просити допомоги у козаків.
Усвідомлюючи загрозу поневолення українського народу турками, запорізькі козаки 15-17 червня 1621 року на Раді в урочищі Суха Діброва (на Черкащині) прийняли рішення виступити разом із польсько-шляхетським військом поти турецько-татарських поневолювачів. Рада також послала посольство до Варшави у складі П.Сагайдачного та ін. військових старшин, щоб підписати угоду про розширення козацьких прав, відновлення православної ієрархії на Україні.
Українські козаки й склали основну й найбільш ефективну частину об’єднаного антиосманського війська: за одним з офіційних документів їх було 41520 чоловік у трьох кінотних і 10 стрілецьких полках із дуже порядною, як засвідчують сучасники, артилерією та обозом. Запорізьке військо на чолі з Я.Бородавкою рушили в Молдавію. Одночасно в серпні 1621 року запорожці вирушили в морський похід і поруйнували турецькі та кримські узбережні міста. Протягом серпня Я.Бородавка переплавившись через Дністер, стримував просування турецьких військ у напрямку Хотина, поблизу якого розташувався укріплений табір польських військ.
В останніх числах серпня запорожці вирушили під Хотин для з’єднання з польським військом. Татарські орди на чолі з кримським ханом Джанібек-Гіреєм прагнули перешкоди цьому з’єднанню. Тому просування козацького війська під Хотином відбувалося з боєм під захистом рухомого табору з возів.
З’єднання козацького війська з польським відбулося 1 вересня. Наступного дня турки розпочали штурм ще не укріплених козацьких позицій. Але і в наступні дні всі спроби турків розгромити козаків були невдалі. Після кожної невдалої атаки султан знімав із посад і страчував своїх людей. По козацькому війську невпинно вівся обстріл майже усієї турецької артилерії. 4 вересня було проведено три штурми польсько-козацького табору. Турки гнали попереду свого війська верблюдів, мулів, худобу і навіть бойових слонів. Але козаки, маючи досвід у використані тварин під час бойових дій наполохали їх сильними окриками і примусили їх повернути назад. Змішавшись із турецьким військом, тварини порушили його бойові порядки; виникла паніка, турки почали тікати. Козаки, переслідуючи ворога, увірвались у турецький табір. П.Сагайдачний попросив головнокомандуючого Я.Ходкевича підтримати успіх козаків наступом польської кавалерії і розгромити турецьке військо. Але Я.Ходкевич проявив велику обережність і прибічність до оборонної тактики. Посилаючись на наближення темряви, він не наважився кинути польське військо на допомогу козакам. Була втрачена чудова можливість покінчити з Османом ІІ. Козацьке військо, не отримавши очікуваної підмоги, вимушене було відступити до своїх позицій. Вторгнення запорожців до турецького табору викликало велику паніку у турків, які понесли великі втрати у живій силі та артилерії, яку вивезли з табору козаки. Табір Османа був порушений та настільки залитий кров’ю та заповнений забитими, що він прийняв рішення поміняти це місце.
6 вересня туркам стало відомо, що великий загін запорожців потопив у Чорному морі 20 турецьких суден із гарматами і напав на Царград.
7 вересня турки провели 4 атаки на козаків і одну на поляків, де була часткова перемога, але з темрявою турки відійшли. Наступного дня 8 вересня, із гетьманства був скинутий Я.Бородавка і страчений, а на його місце козаки обрали П.Сагайдачного. Причини цієї події до цього часу невідомі. Але трапилось щось дуже значне, бо в козаків у відповідальні моменти не прийнято було міняти керівників.
Після лютого обстрілу козацького табору з гармат 11 вересня розпочали “великий третій штурм” козацьких позицій, але успіху він не мав.
14 вересня до турецького табору прибув зі своїм загоном (10 тисяч вершників) легендарний серед татар своєю хоробрістю та військовою талановитістю Каракаш-паша. Його поява викликала піднесення й надію у турецького війська.
Наступного дня 15 вересня, Каракал очолив штурм. Султан і турецьке військо вірили в перемогу. Але за годину Каракал був мертвий і турки припинили атаку. Вони втратили ініціативу і перейшли до оборони. Але в польсько-козацькому таборі з’явився не менш страшний ворог – голод. З боку козаків та поляків почалися вилазки та сутички, спрямовані на добування їжі. Активно проводились козаками нічні атаки турецького табору.
24 вересня помер Я.Ходкевич , який тяжко хворів. Сподіваючись, що ця смерть негативно вплине на моральний стан польсько-козацького війська, султан 25 вересня розпочав “п’ятий великий штурм”, але успіху він не мав.
28 вересня шаленим гарматним обстрілом почався “шостий великий штурм”. Султан кинув у бій усе, що у нього було. Протягом дня було проведено 9 атак. Але турки йшли до бою не з власної волі, їх гнали сотники й десятники. Втрати цього дня у турків були найбільші за весь час бойових дій (від 3 до 20 тис. чол.). Найбільших утрат ворог зазнав від козацького війська.
Наступного дня, 29 вересня між командуванням польсько-козацьких військ і командуванням турецько-татарських військ почалися переговори про укладення миру. Вони закінчили підписання угоди 8 жовтня 1621 року за якою сторони домовилися про відновлення дипломатичних зв’язків.
Так козаки врятували Польщу під Хотином від турецької навали. Сагайдачний зазнав ще більшої слави, та на нещастя його було поранено, і він, вернувшись до Києва, незабаром помер весною 1622 року. Київські “братчики” і школярі влаштували гетьманові величаве поховання в церкві Богоявленського Братства в Києві.
До нас дійшов заповіт Петра Конашевича, писаний у Києві, в якому на першому плані стоїть діло просвіти. Значну частину свого добра він жертвує на школи: львівську, київську й інші. Ще за свого життя у Києві Сагайдачний заложив у Києві школу, що десять літ після його смерті стала зватись Києво-Могилянською колегією.
Ця перемога, головним чином, завдала відчутної поразки престижу Османської імперії, розвіяла міф про непереможність її війська, прискорила процес розкладу її військово-феодальної системи.
Визнання полководчого таланту українського гетьмана сягнуло таких висот, що передбачалося доручити йому пост головнокомандуючого об’єднаними військовими силами загальноєвропейської ліги. Здійснити цей задум завадила передчасна смерть Петра Сагайдачного.
Значення цієї перемоги було настільки для Європи вагомим, що з наказу папи римського згодом у Європі урочисто відзначалася її річниця.
Після смерті Сагайдачного недовго простояв такий стан речей. Шляхта не могла сприяти розвитку демократично-громадського руху на Україні, і уряд, збувшись околичних ворогів, вертається до попередньої своєї системи – починаються ті самі утиски. І це нарешті за 30 років приводить до Хмельниччини.
Ця битва примусила відмовитись на півстоліття від планів завоювання Європи, а для Кам`янця-Подільського відсунула одну із трагічних сторінок його історії, коли в 1672 р. було захоплено наше місто турецькими військами на чолі з Магометом IV.
Розгром турецького війська під Хотином привів до внутрішнього політичного послаблення султанської влади (повсталі яничари вбили у 1622 році Османа ІІ), а також посилення визвольної боротьби слов’янських та арабських народів проти турецького поневолення.
Хоча козацьке військо захистило Польщу від крайньої небезпеки, за свої заслуги козаччина не дістала ніякої нагороди – не забезпечено навіть воєнних інвалідів, а мировою угодою з Туреччиною Польща зобов’язалась узяти козаків у гострий режим і не дозволяти морських походів.
Незважаючи на створення різних антитурецьких ліг у Європі, активну боротьбу проти експансії Османської Порти фактично вели тільки балканські країни і народи. Саме вони, зрештою, подолали свого ворога під стінами Відня 1683 року.
Проїхавши центральною вулицею Хотина ми проїзжаїмо базар і виходимо на вулицю Фортечну. Тут у двох кілометрах від центру міста на його північній околиці височіє стародавня Хотинська фортеця. Перед нами відкривається чудова панорама високих пагорбів, облицьованих білим каменем (піщаником) глибокі рови, засипані землею бастіони.
Перед входом до фортифікаційних споруд у кінці вулиці Фортечної в 1992 році на честь 370-ліття з дня переможного завершення грандіозної битви між турецько-татарськими й польсько-козацькими військами споруджено бетонний пам’ятник, одягнутий у мідний панцир, Петру Сагайдачному й Запорізькому війську, які зупинили напасників Османської імперії і спасли Кам`янець-Подільський і Європу від катастрофи. Авторами пам’ятника є чернівецькі скульптори.
Переходимо оборонний рів через дерев’яний місток, який у давнину міг ланцюгами підніматись, закриваючи прохід через Бельську браму, а дорога, що вела до замку ставала перерваною. Більш ніж на кілометр, вздовж високого скелястого берега річки, тягнуться камяно-земляні укріплення. Унизу на скелястому мисі, – кам’яний замок XIII-XVI ст. прямокутний у плані, площею 1200 на 250 мерів, який оточує земляний вал із бастіонами. Споруджений він селянами хотинщини в 1718 році за проектом французьких інженерів. На території нової фортеці розміщувався комендантський двір, казарми для солдатів, майстерні, конюшні, лазні, складські й інші приміщення. Ближе до нас знаходився мінарет від мечеті, що був зруйнований в 1941 році коли Червона армія відступала і в ясну погоду з мінарету можна було вести коректування вогню по Кам`янцю-Подільському. По сьогоднішній день від цих приміщень збереглася тільки кам’яна церква, що була збудована в 1835 році для воїнів російського гарнізону
Тепер вона реставрована і стала діючою. Трохи нижче – приміщення колишньої військової школи. У відбудованому приміщенні в пік туристичного періоду 70-80 рр. тут розміщувалась експозиція музею Хотинської фортеці.
Кам’яна фортеця є досить цікавою архітектурною пам’яткою оборонної архітектури. Особливо відчувається її краса й величність, якщо із земляного валу спуститися дорогою, вимощеною кам’яними плитами, взятими з дна Дністра. Обходячи фортецю навколо по стежці, можна ближче розглядіти гарні візерунки на оборонних мурах, що досягають висоти 40 метрів, і мають суровий та грізний вигляд, створюють враження потужних і монолітних. Зовні їх прикрашають викладені з червоної цегли чотири смуги, кожна з яких складається з декількох квадратів, вписаних один в одного, і розміщених над ними в чотири ряди ступінчатих пірамід, що завершуються хрестами. Такі мотиви часто зустрічаються в українському декоративному мистецтві, а саме у творчості народних майстрів Поділля.
Струмок, що протікає повз фортецю тече у глибокій долині (2,5 м.) – що перекривалась шлюзом і становила серйозну перешкоду для нападників. Струмок протікає повз Бендерську браму, до якої нагору вимощена теж дорога з плиток, і впадає у Дністер через Кам’янецьку водну браму. Де могли швартуватись човни та інший водний транспорт.
В’їздом до внутрішнього двору замку служив дерев’яний міст, відновлений в 1969 році. Раніше він піднімався і щільно зачиняв браму вхідної вежі, залишаючи перед входом глибокий рів. Праворуч від якого було місце де нагромаджувалось різне майно і через отвір у мурові направлялось униз до Дністра, де вантажилось на судна і по Дністру перевозилось далеко до Чорного моря.
Уявімо, що ворог зробив місток і розбив браму, входить у надбрамну вежу. Зверху на нього кидають каміння, списи, летять стріли, ллється смола чи окріп. Починається паніка і єдиний вихід це вбігати у двір фортеці. Перед нами дерев’яний листок, який під тисячами воєнних лихоліть ставав розбірним і під вагою наступаючих міг обломитись, а дошки розпастись. Унизу рів глибиною 7 метрів де стирчать металеві списи й ось у цю пастку попадало чимало ворогів.
Фортечний двір раніше був розділений на дві частини. Більша з них, де ми знаходимось, після того як перейшли “небезпечний” місток, забудована житловими будинками, і криницею по середині, діаметром 2,5 м. і глибиною 65 м., над ним із білого каменю зведена альтанка під гонтою, призначалась для гарнізону фортеці. Менша частина між північною вежею і комендантським палацом – для військово-феодальної знаті. Колись її обрамляла аркада – галерея, завдяки …. ця частина двору була досить гарною. Стіни комендантського палацу вкриті суцільним малюнком: шахове чередування червоної цегли і білокам’яних блоків. Портали і обрамлення віком з різного каміння відносяться до готичного стилю. Комендантський палац побудований у другій половині XV ст. Під ним розміщуються два великих підвали, в яких зберігались зброя і провіант.
Варто відмітити, що у фортеці функціонував водогін. Вода по керамічним трубам (їхній діаметр 8-12 см) подавалась із криниці на вул. Фортечній у житлові приміщення фортеці. Діяла також каналізація. При будівництві нової земляної фортеці на початку XVIII ст. водогін був зруйнований.
Від житлових споруд, а в давнину фортечний двір був щільно забудований, крім палацу залишивля відновлений двоповерховий будинок, що прилягає до східного оборонного муру. Колись у його підземеллі знаходилась в’язниця. Тут був заточений та приречений до страти один із керівників селянського повстання 1490-92 р.р. Андрій Боруля. Середньовікова хроніка свідчить, що Андрія Бурулю ” … відвезли до голови міста, який відрубав йому голову, а всіх його сподвижників наказав живими покидати з мурів Хотинської фортеці”. У цьому ж приміщенні на другому поверсі розміщалась невелика замкова церква. Вона складалась із прямокутного нефу з напівкруглястою апсидою зі сходу і прямокутного притвору із заходу. Вікна церкви одночасово були і бійницями. Майже всю західну стіну центрального приміщення займає великий, прикрашений різьбою по каменю, портал. На внутрішніх стінах церкви збереглися фрагменти фресок кінця XV – поч. XVI ст. малюнки по композиції й колориту фарб нагадують розписи українських хат – мазанок. Коли фортецею володіли турки церква була пристосована під мечеть і тут знаходився мінарет.
Якщо піднятися на бойову площадку оборонних мурів і обійти фортецю по всьому периметру, можна ознайомитись із конструктивними й архітектурними особливостями оборонної лінії. Сама велика вежа – північна. Прямокутна у плані ( 12х18 м), вона має три яруса бійниць для важкої артилерії. На верху вежі є огороджена кам’яними зубцями бойова площадка, перекрита зверху пірамідообразним шатром. Розрахована на самостійну оборону важких випробувань, вежа була останнім оплотом у захисті фортеці.
Крім північної, вище фортечних мурів підіймаються ще чотири вежі: надбрамна, східна, комендантська й південно-західна, або ковальська так як у ній часто знаходилась курня, хто б не володів фортецею. З веж є виходи на бойовий майданчик, який проходить уздовж оборонного муру завтовшки 5 метрів. Із зовнішньої сторони майданчик захищають трьохметрової висоти кам’яні зубці. Під час ворожих штурмів вони з бойових майданчиків, через щілини між зубцями стріляли, лили на голови нападників окріп, кидали каміння.
В Хотині збереглись руїни самої стародавньої фортеці, що знаходяться в землі, і були знайдені під час розкопок у 1961-1964 рр. Тут жили люди ще в мідному віці (біля 5 тис. років тому). Саме тут почав свій розвиток Хотин. Спочатку це була невелика, побудована східними слов’янами стародавня фортеця. Незначні її сліди були знайдені під час розкопок. Точного часу забудови стародавньої фортеці встановити не вдалося бо з будівництвом кам’яного замку стародавні культурні нашарування були знищені. Поруч із стародавньою фортецею розкопані напівземлянкові житла з печами-кам’янками, що датуються IX – X ст., а на глибині 1,2 – 1,4 м. зафіксовано культурний шар VIII ст. Ці матеріали свідчать про існування Хотина як слов’янського поселення вже у VIII ст. і з того часу життя тут не переривалось. Особливо великим населеним пунктом Хотин був у Х – ХІ ст. коли входив до складу Київської Русі і займав територію більше 20 га.
В розвитку Хотина велике значення мала торгівля, про що свідчить скарб ХІІ-ХІІІ ст. знайдений в 1890 р. У ньому більше тисячі монет із Саксонії, Тюрінгії, Чехії, Угорщини та ін. західноєвропейських держав. Цей скарб знаходиться в Ермітажі Санкт-Петербургу.
Під час нашестя ординських завойовників Хотинська фортеця, як один із форпостів Галицько-Волинського князівства, охороняла важливу переправу на Дністрі і стримувала грабіжницькі набіги степових орд. Данило Галицький посилено будував нові й укріплював старі фортеці. В Хотині у 40-50 роках ХІІІ ст. замість дерев’яних побудували кам’яні укріплення. Цього вимагала поява кам’янометальних машин, що метали досить великі каміння. Залишки самого стародавнього кам’яного муру знайдено у глибині східного оборонного муру між північною й східною вежами і розкопані на території внутрішнього двору на глибині 6-8 метрів.
Перша кам’яна фортеця була невеликою. Вона розміщувалась там, де тепер стоїть північна вежа і доходила на південь до комендантського палацу.
З розвитком військової техніки Хотинську фортецю неодноразово перебудовували. Сама значна реконструкція проведена в ХV ст. Фортечні мури тоді розширили, зробили їх у декілька раз вищими. При цьому платформу внутрішнього двору підняли на 8-10 метрів, частину старих кам’яних мурів засипали землею чи перекрили новими мурами. Ця перебудова була викликана появою вогнепальної артилерії. Перебудовані в ХV ст. оборонні мури і великі підвали збереглись до наших днів.
Хотинська фортеця відігравала важливу роль у захисті земель Північної Буковини від зазіхань Польщі. І все ж у 1538 році полякам удалося захопити фортецю. Тоді був повністю знищений південний мур із надбрамною вежею, зруйнована значна частина східного муру, пошкоджена південно-західна вежа. В 1540-1544 роках фортеця відновлена і в останнє розширена.
Після появи далекобійної артилерії кам’яна фортеця, висоту якої перекривали навколишні горби, втратила своє оборонне значення. Тому на початку XVIII ст. турки збудували нову фортецю, це були горби, земляний вал із бастіонами, де на дерев’яних помостах стояли далекобійні гармати. Попереду їх прикривали дерев’яні стіни. За земляним валом, зовнішня сторона якого укріплена кам’яною стіною, проходить глибокий, мощений камінням рів завширшки 24 метра.
За лінію оборонного земляного валу виступають бастіони. В них теж стояли гармати. Усього на мурах нової фортеці було встановлено до 200 далекобійних гармат. Прилегла територія до фортеці була очищена від дерев і будівель. Тут розміщувались фортифікаційні споруди у вигляді підземних коридорів, в яких знаходились міни великої сили вибуху, що призначались для руйнування укріплень ворога й знищення його живої сили підчас облоги. Усі підступи до бастіонів і фортечних брамам були заміновані. Засекречені мінні галереї, на які деколи наштовхувались люди і дали привід для створення легенд про підземний хід, який начебто тягнувся від Хотина до Кам’янця-Подільського. Версія маловірогідна так як на відстань 20 км у середні віки ходи не будували і до того ж Хотин і Кам’янець-Подільський були у складі різних держав.
Сиві мури Хотинської фортеці були свідками багатьох історичних подій у житті нашого народу. В XVI-XVII ст., коли українське та молдавське населення Молдавського князівства вело не рівну боротьбу з турецькими зайдами, їм на допомогу часто приходили запорожці. В 1563 році українські козаки на чолі з князем Дмитром Вишневецьким зайняли Хотинську фортецю і почали переговори з молдавським князем про сумісний виступ проти Туреччини. Але із-за зрадництва молдавських бояр загін козаків на шляху до Сучави був розгромлений, а Дмитра Вишневецького схопили й стратили в Константинополі. На початку XVII ст. Туреччина розпочала широку територіальну експансію України. Зіткнення інтересів Туреччини й Польщі приводило до ряду польсько-турецьких війн. Сама велика баталія 1621 р. нам уже знайома.
Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти в Хотин двічі, в 1650 та 1653 роках, вступали війська Богдана Хмельницького. В ті роки в Хотинському і Чернівецькому повітах набув рух національно-визвольного характеру на чолі з Дитинкою (дійсне прізвище не відоме).
В 1673 році під Хотином знову відбулась велика битва за якої польсько-молдавські війська завдали поразки турецькому війську. Хотин захопила Польща.
В серпні 1739 року російські війська під Хотином (між Ставчанами й Недобоївцями) вщент розгромили відбірні війська турецького Султана.
У 1769 р. та 1787 році російські війська оволодівали Хотинською фортецею, але внаслідок інтриг західноєвропейських держав утрачала її. Лише в 1806 році російські війська завоювали Хотин, і він надовго увійшов до Бессарабської губернії.
У зв’язку з розвитком військової техніки Хотинська фортеця втрачає оборонне значення і в 1856 році її передають місцевій владі. Без нагляду фортеця руйнувалась, її використовували для таємних зібрань революціонерів, тут формувались бойові загони у дні повстання 1919 року. В 70-80-х роках ХХ ст. велись реставраційно-відновлюванні роботи під час яких було відновлено куполи веж, стіну-дамбу, облицьовано бастіони Бендерської брами та вхідної арки. Тут знімались такі художні кінострічки “Співробітник ЧК”, “На війні як на війні”, “Могила лева”, “Народжена революцією”, “Д’артаньян і три мушкетери”, “Русалонька”, “Біля чортового лігва”, “Глорія туга”, “Легенда про безсмертного лицаря Айвенго”, “Чорна долина”.
Під час сьогоднішньої екскурсії ви ознайомились зі славними сторінками нашої історії, дихнули повітрям сивої давнини. Перебуваючи на території Хотинської фортеці, доторкнулись кам’яних мурів і веж, збудованих нашими пращурами, пройшлись дорогами й містками, де в давні часи точились жорстокі січі наших земляків із непрошеними гостями. Нехай ця подорож залишить у вас приємні спогади про відвідини цього куточка Української землі, а бажання відвідати наш край ще не раз не покидає вас. Дякую за увагу!
Усього найкращого!
Список літератури, використаний для написання екскурсії до м. Хотин і Хотинської фортеці:
- “Історія України”. Антін Лотоцький. 1990 р. Львів.
- “Історія України”. І.П. Крип’якевич. 1990 р. Львів.
- “Як козаки воювали”. Ю.А. Мицик. 1990р. Дніпропетровськ.
- “Про козацькі часи на Україні” Володимир Антонович. 1991 р. Київ.
- “Хотинська війна 1621 р.” Г. Грабянка, С. Величко, М. Аркас … 1991 р. Київ.
- “Ой Хотине граде давній”. О. Романець. 1991 р. м. Чернівці.
- “Хотин” Б.А. Тимощук, Г.К. Чайковський 1986 р. м. Ужгород.
- “Українська шляхта” Н.М. Яковенко. 1993 р. Київ.