Скельний монастир

Скельний монастир, XVIII ст.

с. Субіч, Кам’янець-Подільський район

Багато ще на Подністров’ї є загадок старовини, і прийде той час, що вчені їх розгадають, і Відкриє земля-матінка культуру, звичаї і характер далеких предків наших.

Ще 1956 року в селі Врублівці довелось почути розповідь про “низейських ченців”. Такого вислову я не знаходила в творах видатних вчених Роллє, Сіцинського та й в інших. І все ж народ зберіг його.

Понад Дністер у наших вапняках було багато печерних монастирів, вибитих руками людей. То не лише святині християнські, але й капища наших прадідів часів поганства (язичества). Про це свідчать зображення в цих пам’ятних місцях.

Подільські монастирі досліджували лікар-історик Роллє, академік Антонович, професор Сіцинський, зірниця першої величини наших днів Винокур (його дослідження варті величезної уваги). Але не тільки учений світ збирає і вивчає старовину, цікавляться своєю місцевістю і люди, далекі від історії.

Те, що відбулось цього літа, можна вважати золотою сторінкою історії Поділля.

Уроженець села Субоч (тепер Субіч) Микола Петрович СЕМЕНЮК змалку по обривистому схилу Дністра пас корови, розповіді старих людей про цей берег були першими і неповторними уроками старовини і навчали дитину найвищого почуття – любові до рідного краю.

Минали роки, пастушок повернувся в студента, а далі у військового лікаря. Куди доля не носила медика-офіцера, він ніколи не забував свою Субоч і монастир над кручею, пам’ятав, як казали старі субочани, що колись там жили “низейські ченці” – і літо, і зиму не покидали свій маленький притулок в двох невеличких кам’яних коморах, молилися і працювали.

Були ткачами, ткали полотна на замовлення людей, а ті обдаровували ченців хлібом. Нелегкою була доля населення Пониззя. Про це свідчать події часів Галицько-волинського князівства. Люд Пониззя піднявся на боротьбу проти своїх бояр і “дітей боярських”. Данило Галицький післав до Дністра свої війська, якими керував Кирило-“печатник” (службовець, який охороняв печатку князя). Боротьба була жорстокою. Хоч повсталі люди потерпіли поразку, але відчували себе сильними, бо боролися за волю., Серед тих героїв були і “низейські ченці”.

Всі ці розповіді не покидали військового лікаря в афганській завірюсі, коли впродовж років разом з дружиною-медсестрою подолянин рятував людей від смерті і підставляв свою голову під разючу небезпеку. Якраз тоді, в ті страшні роки, він став глибоко релігійною людиною.

Пройшов Афганістан, та не рройшла в душі Миколи Петровича подяка Богові за те, що врятувався. Не пройшла і любов до рідного Поділля, до Субоча.

Після звільнення в запас повернувся в рідне село. Вивчав, як міг, друковані роботи з історії Пониззя, і не покидала його думка – повернути пам’ять народу до старовини, відновити молитви в стінах монастиря.

Знайшов собі однодумця Олексія Михайловича БРАТКОВА, учителя Калачківської школи. Порадились з священиком, той згодився з актуальністю таких прагнень. Вирішило двоє друзів, що найнеобхідніший чинник у цій чудовій справі – дорога.

І ось у важкі липневі дні, переповнені дощами, на роботу вийшло двоє інтелігентів-земляків. Вирубували кущі, скидали валуни, прочищали косогір. Коли ж блиснуло сонце і припинились зливи, до двох сміливців приєдналась вся чоловіча громада з Субоча і дехто з Калачковець. Люди вирішили зробити дорогу до монастиря до 4-го серпня – Дня рівноапостольних Марії-Магдалини.

Ох, як же це нелегко було усім, хто працював на цій дорозі. Дорога шириною в 2 метри, зовсім безпечна для пішоходів виникла – менш як за місяць.

Оскільки в Субочі не було церкви, ще й збудували каплицю біля села.

Таку працю людей можна оцінити як подвижницьку.

4 серпня в Субочі був такий здвиг люду, який лиш колись відбувся в старій столиці Поділля Бакоті. Прийшли в Субоч богомольці з Калачковець, Демшина, Рогізни, Патринець, Китайгорода, Вихватновець і багатьох інших сіл.

Тяжку працю людей було нагороджено відкриттям сліду старовинної фрески в монастирі. Це свідчить, що ченці були не тільки ткачами, не лише борцями проти татар, але й були майстрами мистецтва. Хтось же писав тую фреску, тьмяний світ якої відкрився перед очима богомольців.

У самому монастирі не рушали. нічого, аби не пошкодити якогось сліду. Будемо надіятись, що світоч нашого університету Іон Ізраїлович Винокур огляне і дослідить старовинну святиню.

Після освячення каплиці людський потік безперервною стрічкою спокійно рушив по новій дорозі до монастиря, де три священики відслужили заупокійну службу за душі низейських ченців- подвижників.

Зі своїми прагненнями лікар Семенюк не розпрощався. Він плекає надію разом із людьми зробити загороду по обривистій обочині дороги і створити можливість постійної церковної служби в тисячолітній печерній святині. Він ретельно вивчає пам’ятки про монастирі Наддністров’я і низейських монахів.

Вклонімося ж низенько ініціаторам цієї важливої справи М.П.Семенюку, О.М.Браткову та усім тим славним людям, які прокладали і прокладають дорогу від сьогодення до глибокої старовини.

Тамара СИС-БИСТРИЦЬКА