Полiсся i вiльха – наче сестри. Порiднилися так, що важко уявити собi цей регiон без цього древнього дерева. Потихенько вiльха просувалась i в сусiдню зону – Лiсостепову. Тiльки жаль, що тут вона зрiдка зустрiчається. А її присутнiсть у лiсах звеличує їх, робить бiльш привабливими.
Рiд вiльха нараховує 50 видiв. Бiльшiсть з них поширенi в Європi, Азiї, Пiвнiчнiй та Пiвденнiй Америцi. З Україною зрiднились лише два види – вiльха чорна або клейка та сiра. Останнiй вид завдяки людинi вимагає iндивiдуальної охорони. ще в довоєнну пору їх часто можна було побачити у наших лiсах, а нинi зi свiчкою їх треба шукати. А в тiм, це були гарнi дерева, заввишки 20-25 метрiв, з ажурною кроною.
Вiльха чорна має темно-буру кору. Молоденькi її гiлки червонувато-бурi, гладенькi, липкi. Листки округлi, темно-зеленi. Це найперша насолода для слимакiв у лiсi. Квiтки вiльхи одностатевi, тичинковi зiбранi видовженими сережками у китицi по 3-5 сережок, маточковi теж у зелених сережках, але значно коротшi (1-2 см завдовжки).
Весною ще де-не-де снiг, а вiльха пробуджується вiд зимового сну, викидаючи зеленi сережки. Так не привабливо квiтує дерево до появи листкiв.
Вiльха – дерево маловибагливе до умов мiсцезростання. Любить низиннi болотястi мiсця, береги рiчок, ставки, озера. Нiби вартовi ростуть бiля водних джерелець, утворюючи чистi або мiшанi насадження так званi вiльшаники. Нинi площа їх надто скромна, в Українi ледь сягає 4 % державного лiсового фонду. Прикро, що це чудове дерево не оспiване народною мудрiстю, поетичними стрiчками та художнiми витворами. Мабуть це пов’язано з тим, що вiльха в лiсах менш помiтне дерево i до нього не звикли. А в тiм вiльха ранiше широко використовувалась у багатьох галузях народного господарства.
Вiльха займає особливе мiсце у лiтописi народної медицини, лiкувальне значення якої запозичила i наукова медицина.
Для лiкування використовують кору i суплiддя (шишечки). Останнi мiстять велику кiлькiсть дубильних речовин (6-7%), близько 2-3% танiну, галову i фосфорнi кислоти, окремi алколоїди. У корi з дубильних речовин є тритерпеноїди, глютинон, тараксерон. У листках виявлено флавоневi глюкозиди, а також кофейну, хлорогенову i протокатехiнову кислоти.
Вiдвар чи спиртова настойка з шишок вiльхи – чудовий в’яжучий засiб при шлунково-кишкових розладах.
Листя вiльхи клейкої – ефективний лiкувальний засiб при застудах, полiартритi, подагрi. З цiєю метою свiже молоде листя кладуть у дiжку або iншу ємкiсть, накривають i, коли воно зiгрiється вiд свого тепла приймають ванну. Особливо це рекомендується при серцевiй нестачi.
Народна медицина з давнiх давен використовує кору i листки при застудi, суглобному ревматизмi. У ветеринарiї кору i шишечки застосовують вiд проносiв. Листки вiльхи мiстять багато протеїну (до 20%), сирого жиру (6%), клiтковини (14-22%), вiтамiн С, каротин, кальцiй. Тому вони добре поїдаються дикими тваринами, вiвцями, козами. Їх навiть добре смакують кролики. Завдяки наявностi в корi вiльхи дубильних речовин, її екстракт використовують у сумiшi з екстрактами дуба або верби для дублення шкiри.
Вiльха клейка дає цiнну деревину, яка стiйка проти гниття в водi. З неї роблять колодязнi зруби, пiдпорки в шахтах. Вiльха – чудовий матерiал для виготовлення фанери. В Українi ранiше виготовляли до 42% фанери саме з вiльхи. Деревина вiльхи гарно фарбується, використовується для iмiтацiї горiха, червоного та чорного дерева. При сухiй перегонцi з деревини одержують деревний оцет i вугiлля. З вугiлля в минулому виготовляли порох та використовували його для малювання. З лугу деревини плели мотузки.
Як паливо вiльха поступається iншим породам, оскiльки її вугiлля не утримує жару.
Вiльха – одна з перших на веснi дарує бджолам багато пилку i клею, яким укритi молодi листочки й пагони. Пасiчники навiть пiдгодовують бджiл її пилком ще до цвiтiння. Для цього нарiзають гiлки вiльхи, кладуть у тепло в сито, застелене папером. Таким чином пиляки пiдсихають, розкриваються i з них пилок висипається на папiр. А тодi його змiшуть з медом чи цукровим сиропом i дають бджолам.
А ще кора вiльхи мiстить специфiчну барвну речовину альнеїн, якi використовують для фарбування шкiри, вовни у чорний, червоний i жовтий колiр. Лiтньою її корою фарбували шовк у охру та сiрожовний кольори.
Вiльха – спокониiчний природний лiсомелiоратор. Нею висаджували береги рiчок, ставкiв, водойм зволоженi та перезволоженi низiв’я лук, пасовищ та мiсць з проточними грунтовими водами.
Вiльха – цiнна ще й тим, що збагачує грунт азотом завдяки бульбочковим бактерiям, якi розвиваються на її коренях, тому вона є древнiм iндикатором родючостi земель.
Прикро, що вiльшаники на Подiллi нинi рiдкiснi. Не пройде багато часу як i з свiчкою не знайдемо її. У лiсах її стало надто мало. Дещо частiше вiльху можна зустрiти на побережжi рiчок Мукша бiля хутора Чагарi (в притул С.Ходоровцi), що на Кам’янеччинi.
Напрочуд зберiгся вiльшаник на пониззi лiвого берега р.Студениця у с.Лошкiвцi, що на Дунаєвеччинi. Дещо бiльшi її посадки наявнi у регiонi Малого Полiсся Хмельниччини.
Хотiлося, що i нинi вiльха, як i колись виступала надiйною берегинею подiльських рiчок, озер, ставкiв, зволожених земель.
Не завадило б фахiвцям лiсу пам’ятати про цю древню породу Подiльського краю. Не виключено, що зникнення вiльхи у лiсах почастiшали пошкодження таких корiнних аборигенних порiд як дуб, сосна, ялина. Про те ця пiдозра вимагає додаткового вивчення. Доброю традицiєю у нашу добу стало проведення “Дня Довкiлля”, який має започаткувати вiдродження насаджень вiльхи. Зараз “День Довкiлля” завершується благородною акцiєб “посади своє дерево життя”. Ця акцiя повинна вписати сторiнку вiдродження вiльшаникiв на Подiллi – отою цiнною породою давнини i надiйним лiком людей i тварин. Цим самим залишимо пам’ять на землi у честь наших прадiдiв, якi плекали i шанували вiльху.