Нинi незаперечною є думка, що квiти – це частка iсторiї люду. Пiдтвердження цьому – бiблiя, у якiй згадується близько 150 видiв рослин, з якими пов’язується сотворення свiту, дiї первiсних людей, служителiв господнiх та iншi iсторичнi подiї у жанрi оповiдань, поезiї, пiсень, легенд. У нашу добу навiть важко перерахувати тi рослини, яким народ сплiтав пiсенний олiмп поваги i любовi.
Адже рослини стали невичерпною криницею пiсенностi люду свiтової спiльноти. Скiльки їх, отих мовчазних лягло на лiнiйки музичного ключа та струни музичних iнструментiв. А ще бiльша кiлькiсть їх навiяна легендами. Це стосується одинаково як про царицю флори дикої природи, так i тих, що лелiють люди у культурi (пшениця, жито, льон, маки, вишня, черешня, яблуня, калина, горобина, терен, малина i iн.). Зрештою, i нинi з ефiру не сходить оспiвування безлiчi рослин: троянда, горицвiт, сон-трава, барвiнок, ромашка, волошки, чебрецi, едельвейс, лаванда, жасмин, явiр, берiзка, тополя, дуб, вербиченька тощо). А скiльки про них легенд мовлено.
По крупинках збирав народ вiнок пам’ятi, використовуючи рослинне рiзноманiття аби передати у спадок молодому пiдросту людського роду. Так воно було, є i буде. Iнакше без минулого даремно себе втiшати щасливим майбуттям. Iнакше наступить духовний вакуум, який нiкому не пiдвладно буде заповнити, традицiй i надiй, якi притаманнi були нашим попередникам. Загубимо окрасу довкiлля i затьмаримо власне життя пустотою. Цього допустити аж нiяк не можна, бо це дорога в нiкуди. Хитання мiж добром i злом нiкого не врятує i навiть марнi сподiвання на надiю.
Ось легенди про царицю флори покликанi застерегти од плюндрувань та руйнувань природного рiзноманiття i його ресурсiв.
Майже кожна рослина приховує за собою одну або навiть декiлька легенд, пов’язаних з певними дiями людей. Тому важко їх усiх охопити одним друкованим словом. Нинi буде мовлено про легенди рослин, якi найбiльш вiдомi читачам. Це в основному легенди на бiблiйнi сюжети, якi пов’язанi з дiями найсвятiшого – Господом Богом, первiсними людьми тощо.
Ось усiм вiдома скромна, запашна фiалка. За легендою квiтка фiалки виникла з слiз вдячностi Адама. Сталося це на островi Цейлон, де архангел Гавриiл принiс Адаму радiсну звiстку про вiдпущення Богом його грiхiв. Адам вiд цього так розчулився, що аж заплакав. I так кожна його сльоза зросла у квiтку фiалки.
Напевно, чарiвницю травневого лiсу – Конвалїю всi знають. А як виникло це тендiтне чудо аромату, мабуть, не всiм вiдомо. Виникла конвалiя з гiрких слiз пресвятої Богородицi, якi вона проливала бiля хреста розп’ятого Сина. Сльози падали великими краплинами на землю, з яких виростали пречистi порцеляновi квiти конвалiї травневої. Пiсля їх вiдцвiтання перетворювались у червонi плоди, нагадуючи краплини кровi.
А ось легенда про весняну квiтку з жовтими келихами – первоцвiт весняний, знайому як примула. Назву рослина дiстала за схожiсть до в’язки церковних ключiв. Одного разу апостолу Петру були ввiренi ключi вiд царства небесного. На той час вiн знаходився бiля входу в рай i раптом йому сповiщають, що нечистивi пiдробними ключами намагалися потрапити в рай без його дозволу. Вражений такою сумною вiсткою апостол з переляку випустив з рук в’язку своїх золотих ключiв. Долаючи вiдстанi вiд зiрки до зiрки вона зрештою впала на Землю. Щоб перехопити ключi апостол у навздогiн послав ангела. Але поки ангел її вiдшукав, в’язка вже впала на землю i глибоко загрузла. I так з неї виросла жовта, схожа на ключi апостола квiтка. I кожен рiк пiсля цього на мiсцi падiння ключiв виростають квiти, котрi вiдчиняють дверi до теплої погоди i теплого лiта.
Цiкава легенда надiйшла i про квiтку блакить неба-незабудку. Створюючи свiт, Господь дав назву всiм його творiнням. Та, напрочуд, забув дати назву маленькiй квiточцi, що росла на березi струмочка. Тодi квiтка наблизилась до трону Всемогутнього i стала благати його не забувати про неї i дати їй iм’я. Бог вiдповiв: “Тебе не забуду, не забудь i мене”. Нехай вiднинi i навiки буде iм’я твоє Незабудка”. Так i сталося. I з тих пiр рослину називаємо незабудка болотна.
Ряд легенд складено i про квiтку – про вiсника Весни i надiй пiдснiжник. Одна з них така: коли першi люди були прогнанi з раю було дуже холожно i йшов сильний снiг. Єва надто стомилася i змерзла. I тут диво сталося! Кiлька снiжинок, щою подати надiю на краще перетворилися в чудовi молочного кольору квiти – пiдснiжники бiлоснiжнi. З тих пiр ця мужня квiтка стала символом доброти, тепла i надiї кращого майбуття.
На узлiссях, луках, пасовищах майорять неначе зiрочки, низенькi бiлуватi з рожевим вiдтiнком квiти. Стривайте, це ж стократки. Цiкава легенда складена i про них. Ще дитиною пресвята Дiва Марiя вдивлялася у нiчне небо, яке було пронизане безлiччю зiрок. Вона забажала, щоб всi зiрки зростали земними квiтками, якими могла б погрiтися. Зiрки почули її прохання i негайно вiдбилися на росi земних квiтiв. I вже вранцi галявина була осiяна бiленькими нiжними квiтками, схожими на зiрочки. Пресвята Дiва була в захопленнi вiд несподiванки. Вона прикрасили себе ними i вимовила, що вони будуть її улюбленими квiтами i нарiкла їх квiтами Марiї. Мабуть з цим i пов’язана росiйська назва маргаритки.
Цiкавi легенди присвяченi i царицi квiтiв – червонiй рожi. Повiдають, що вона пiдняла свої квiти з неповинно пролитої кровi Авеля. Але за це вона мала слугувати неповторною прикрасою християнської нареченої у день весiльних урочистостей.
Iнша легенда розповiдала, що мохова рожа нiби виникла з крапель кровi Христа, якi потрапляли на мох пiд хрест. Коли кров струмила по хресту, ангели збирали її у золотi чашi. Але кiлька її крапель ненароком опинилися на моху. Щоб їх зберегти, мох її увiбрав в себе. Через деякий час з них i виросла чудесниця – червона мохова рожа, ясно-червоний колiр якої нагадує кожному про пролиту кров Iісуса за нашi грiхи. А iнша легенда мовить, що бiла садова рожа своїм походженням зобов’язана пресвятiй Дiвi Марiї. Рожi росли на кущi, де вона сушила пелени маленького Iісуса. У середнi вiки рослина рахувалась основною зброєю проти вiдьм та перевертнiв. При торканнi рожi до перевертня вiн перетворювався на людину, а вiдьми викривались.
Досить цiкавою є легенда щодо шипiв рожi. Як тiльки Бог з раю вигнав сатану, як вiн тут же захотiв знову туди повернутися. Для цього сатана обрав собi шипшину з довгими i виластими стеблами з прямими шипами. Господь про це здогадався i зiгнув стовбур шипшини. Сатана розсердився i у лютi погнув i самi шипи. З тих пiр шипи рожi не прямi, а зiгнутi. Тепер вони чiпляються до кожного, хто до них торкнеться. Отак краса квiтки стала недоторканою.
Згаданi легенди про окремi рослини – це лише мiзерна частка генiю людського, який донiс нам цi витвори, якими i понинi люди користуються у радiснi чи скрутнi хвилини життя.
Коли хочемо зробити приємнiсть один одному, то даруємо квiти не задумуючись, що кожна квiтка в букетику – то вiдбиток нашого життя, натхнення, радостi чи скорботи. I все це якась мить iсторiї людства, держави, конкретного регiону, родини, кожної конкретної людини. То ж всi про це пам’ятаймо i бережiмо наших найвiрнiших самих надiйних супутникiв нашого повсякденного життя.
Адже царство флори тiльки ми покликанi плекати, захищати i охороняти, бо iнших адвокатiв у них не має.