Скельний монастир, XІV ст. Охоронний №1686
с. Бакота, Кам’янець-Подільський район
Див. також сайт про бакотський скельний монастир: www.bakota.narod.ru
Читайте про монастир на сайті “Прадідівська слава”
Якісні та кількісні показники вмісту хімічних елементів в джерельній воді в районі Бакотського монастиря (аналізи 1997, 2003 та 2004 років)
Конец XII – середина XVI вв. (урочище Монастырище). Руины скального монастыря с Михайловской церковью сохранились на крутом и обрывистом юго-западном склоне Белой горы, подножие которой омывает залив р.Днестр. В середине XIII в. монастырь, одновременно с замком, расположенным на вершине горы, был разрушен. Восстановленный в 60-х годах XIV в., он в начале 30-х годов XV в. вновь подвергся разрушениям и вскоре прекратил своё существование. После обвала скалы центральная часть монастырского комплекса с церковью обрушилась и была засыпана. В 80-х и 90-х годах XIX в. под руководством В.Б.Антоновича были раскрыты остатки монастырского комплекса, который оказался в двух уровнях. Верхний, на вершине горы, где располагался вход в монастырь, представлял собой пещеру в виде искусно вырубленного винтообразного помещения, которое огромной спиралью в два оборота спускалось вниз (обрушено) Нижний монастырь, на склоне состоял из ряда руинированных скальных келий и двухъярусной церкви, стены которой были расписаны водяными красками. В 1893 г. над остатками древнего храма было возведено деревянное двухъярусное сооружение с высокой односкатной крышей. Композиционным центром монастырского комплекса, протянувшегося по склону, является двухярусная скальная церковь, перед остатками которой сейчас расположена площадка длиной 40 и шириной 10 м. Первый ярус церкви закрыт сооруженной в 1893 г. подпорной стеной высотой 4 м, второй, на который ведут каменные лестницы, представляет собой интерьер алтарной части, сохранившей следы первоначальной трехнефной плановой структуры плановой структуры сооружения. Общая ширина церкви в интерьере 9 м. Нефы разделялись столбами в скале (не сохранились). Ширина центрального нефа, который перекрывался также вырубленным в скале высоким сводом стрельчатого очертания, была 2.8 м; боковых – 2.2-2.6 м. От центрального нефа сохранилися восточный торец с глубокой нишей и фрагментом свода.
Восточные торцы боковых нефов решены дверными проёмами, переходящими в коридоры длиной 6 и 9 м, которые являлись монастырской усыпальницей.
На их стенах и в полу высечены ниши для захоронений, которые закрывались плитами. На южной стене южного нефа сохранилась древняя надпись славянским шрифтом, повествующая об основание монастыря. С юга и севера церкви в скалах сохранились остатки келий и аналогичных ниш для захоронений, располагавшихся в двух ярусах. Сохранившиеся остатки памятника относятся к типу скальных сооружений, отличающихся самобытным решением отдельных архитектурных и конструктивных элементов.
Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР 4 том. – Киев, Будівельник 1986. – стр. 208
БАКОТА
I.Винокур, П.Горiшний
Центр Подiллєзнавства
Кам’янець-Подiльський, 1994 р.
Землi Середнього Поднiстровя XI – першої половини XIV ст. вiдiгравалинадзвичайно важливу роль в iсторiї Пiвденно-Захiдної Русi. Вони входили з кiнця IX ст. до складу Київської Русi, з середини XII ст. – до Галицького, а з 1199 р. – до обєднаного Галицько-Волинського князiвства. Лiсостепова територiя мiж Пiвденним Бугом i Днiстром виступає в давньоруському лiтописi пiд назвою “Пониззя”. Перша лiтописна згадка про пониззя вiдноситься до 1226 р. Ця назва, очевидно, використовувалася й ранiше i широко побутувала аж до середини XIV ст. З 1362 р. вперше згадується нова назва цiєї територiї – “Подiлля”. Однак, назви “Пониззя” i “Подiлля” не слiд повнiстю ототожнювати з погляду величини територiї, яку вони вiдображали в рiзний iсторичний час. Очевидно, що давньоруське Пониззя було лише невеликою частиною майбутнього Подiлля. Основна територiя Пониззя розташовувалася в гирлi лiвих притокiв Днiстра – рiчок Ушиця, Смотрича, Збруча i Серета. Пiвнiчна межа Пониззя проходила приблизно по лiнiї Бар-Солобкiвцi-Гусятин.
Адмiнистративним i культурним центром давньоруського Пониззя XII-XIII ст. було мiсто Бакота, що привернула до себе увагу лiтописцiв поряд з iншими населеними пунктами Середнього Поднiстровя. Слiд вiдзначити, що серед названих лiтописних осередкiв на середньому Днiстi Бакота найчастiше згадується в лiтописi. I це, природно, оскiльки будучи столицею Пониззя вона знаходилась в орбiтi важливих соцiально-полiтичних i вiйськових подiй середини XIII ст., що вiдбувались на землях Галицько-Волинського князiвства. Перша лiтописна згадка про мiсто Бакоту, яке було розташоване на лiвому березi Днiстра на територiї колишнього однойменного села Камянець-Подiльського району Хмельницької областi, вiдноситься до 1240 р. Це був перiод повязаний з нашестям монголо-татарської орди Батия на Пiвденно-Захiдну Русь. В той час Бакота i все Пониззя входили до складу Галицько-Волинського князiвства. Пониззя, що приєдналося до галицьких володiнь, неодноразово служило приводом i ареною iнтриг боярства, яке сильно розвинулося в Галицькiм князiвствi i постiйно вело боротьбу з великокнязiвською владою.
Наприкiнцi XIII – на початку XIV ст. на землях Пониззя утворився татарський улус. Монголо-татарськi баскаки обклали давньоруське населення даниною, безпосереднє збирання якої здiйснювали мiсцевi давньоруськi феодали – отамани – правителi волостей. Верховна влада була тодi в руках ординських темникiв, кочiвя яких розкинулися на землях Пiвденного Подiлля. Монголо-татарськi правителi вимагали вiд мiсцевих давньоруських феодалiв-отаманiв, щоб були знищенi всi оборонi фортифiкацiї на територiях мiст Середнього Поднiстровя. За данними лiтопису XIV ст., коли появилися на Подiллi лiтовськi феодали, то “в подiльськiй землi не було жодного мiста, нi деревом рубленого, а нi каменем будованого”. Посилаючись на цi вiдомостi iсторики XIX – на початку XX ст. робили необгрунтованi висновки наче б то на Подiллi в XIV ст. зовсiм не було мiських осередкiв. Проте мова тут – у лiтописному списку XIV ст. – йде не про наявнiсть мiст, а лише про їхнi укрiплення, якi дiйсно були значною мiрою зруйнованi за наказом монголо-татарських завойовникiв у 50-60-х роках XIII ст. Повiдомлення лiтопису фиксують цi подiї.
Очевидно, що дитинець-кремль та iншi фортифiкацiї Бакоти були дiйсно зруйнованi в серединi XIII ст. Але мiсто i його сiльська округа продовжували iснувати в другiй половинi XIII i в XIV ст. У другiй половинi XIV ст. Бакота i Приднiстровськi землi перейшли пiд полiтичну владу феодальної Литви. Це сталося пiсля того як великий князь Литовський – Ольгерд розбив у 1362 р. на Синiх Водах загони трьох татарських ханiв – Хочiбея, Кутлубугу i Дмитра, володарiв ” Подiльської землi”.
Пiсля перемоги над татарами Ольгерд передав Подiлля в управлiння своїм племiнникам – братам Корiатовичам. Щоб змiцнити своє панування на подiльськiй землi i органiзувати подальшу вiдсiч татарам, якi не маючи сил повернути втрачений подiльський улус, починають спустошливi набiги, Корiатовичi, опиаючись на мiсцевих “отаманiв”, широко розгортаютьбудiвництво нових мiських укрiплень i особливо – фортець. Обороннi фартифiкацiї були частково вiдновленнi й спорудженнi в Бакотi, Смотричi й Камянцi. Отже, литовськi феодали з часом ” всi подiльськi мiста умурували i всю землю подiльську осiли “. Серед iнших мiст, що мали фортецi, крiм Бакоти й Камянця, лiтопис згадує Брацлав, Соколець, Вiнницю, Божський i Меджибiж, Червоноград i Скалу. Виявлено також залишки оборонних укрiплень XIV ст. в Смотричi, Зiньковi, Летичевi, Чорному Островi та iнших населених пунктах Подiлля.
На 60-тi роки XIV ст.припадає й згадка в литовському лiтописi про Бакотський печерний скельний монастир. Як свiдчить лiтопис, литовськи феодали застали тут ченцiв i монастир в горних скелях. Монастир, як показали археологiчнi дослiдження, був заснований ще в XI ст. i iснував протягом тривалого часу – аж до кiнця XIV-XV ст.
На протязi другої половини XIV ст. Бакота й землi її округи були своєрiдною пiвденно-захiдною провiнцiєю Литовського князiвства. Лiтописнi вiдомостi дають можливiсть приблизно визначити межi тодiшнього Подiлля. На сходi межа подiльської землi проходила вiд Брацлава до Днiстра, на заходi – до рiчки Стрипи, на пiвднi – по р.Днiстер, на пiвночi – по р.Пiвденний Буг. Це пiдтверджує акт передачi 12 червня 1395 р. польським королем Ягайлом кракiвському воєводi Стипку земель Подiлля, якi йому перед тим уступив за 20 тисяч грошей литовський князь Вiтовт. Серед одержаних кракiвським воєводою фортець з округами згадується Бакота, Камянець, Смотрич, Скала i Червоноград. Округи Меджибожський, Божський i Вiнницький Ягайло зберiг за польською короною. Схiдна ж частина Подiлля з Брацлавом i Сокiльцем залишилася за князем Вiтовтом.
У другiй чвертi XV ст. продовжується боротьба польських i литовських феодалiв за володiння Подiллям. У цiй боротьбi Бакота, як головне мiсто округи чи волостi, займала своєрiдне, промiжне щодо територiї положення мiж земельними володiннями Литви i Польщi. У 1431 р. було укладено перемиря мiж шляхетською Польщею i феодальною Литвою, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною мiж обома державами. Скориставшись з вказанної конкретної ситуацiї жителi Бакоти та її скельної округи вигнали у 1431 р. з своїх маєткiв українських, польських i литовських феодалiв й оголосили себе вiльними людьми. Лише у 1434 р. переважаючим силам польсько-шляхетського вiйська вдалося придушити запеклий опiр повсталих селян Бакотської волостi i загарбали бiльшу частину Подiлля. З 1434 р. Подiлля було перетворено в провiнцiю Польщi пiд назвою Подiльського воєводства. Бакота з навколишньою сiльською округою увiйшла до складу королiвських володiнь i становила окреме староство, як це засвiдчують рiзнi тогочаснi люстрацiї.
На жаль, безпосередньо про Бакотський замок в цих люстрацiях нiяких згадок немає. Очевидно, в процесi подiй 1431-34 рр. цей замок був зруйнований i бiльше не вiдновлювався. Протягом XVI ст. Подiлля складалося з кiлькох повiтiв, якi неодноразово мiняли свої назви i межi. Зокрема, в середенi XVI ст. вiдзначаються такi повiти: Камянецький, Меджибiжський, Летичiвський, Хмельницький, Зiнкiвський (з 1542 р. – Барський) i Червоноградський. В кiнцi XVI ст. встановилося три повiти: Камянецький, до складу якого увiйшла i Бакота, Летичiвський i Червоноградський.
Отже, як свiдчать лiтописнi та iншi матерiали, iнтерес до iсторiї Бакоти на Днiстрi проявився вже за часiв оформлення давньоруського Галицько-Волинського лiтопису, а потiм продовжувався у звязку з Литовсько-руським лiтописом та iншими iсторичними документами XIV-XVI ст.
Науковий iнтерес до iсторiї лiтописної Бакоти фiксується ще в першiй чвертi XIX ст., коли В.Марчинський опублiкував працю, присвячену статистичному , топографiчному та iсторичному опису Подiльської губернiї. В цiй роботi приведенi й деякi загальнi iсторичнi вiдомостi про Бакоту. О.Яблонський, аналiзуючи королiвськi люстрацiї першої половини XVII ст., згадує й про землi Бакоти. У довiдковому географiчному виданнi 80-х рокiв XIX ст. та в польський енциклопедiї знову знаходимо вiдомостi про Бакоту. Початок 90-х рокiв XIX ст. повязаний з публiкацiями подiльського iсторика А.Ролле про Бакоту , яка спецiально вивчалася дослiдником на основi письмових джерел як столиця Пониззя XIII ст.
Археологiчнi дослiдження на територiї Бакоти розпочалися лише наприкiнцi XIX ст. У 1883 р. професор В.Б.Антонович оглянув i обстежив рештки скельного печерного монастиря в Бакотi. Вiн звернув увагу на доцiльнiсть проведення подальших розкопок в урочищi ” Монастирисько”. Тодi ж К.Мельник обстежила окремi памятки язичиського часу на територiї руїн колишнього монастиря. Розкопки на мiсцi руїн Бакотського монастиря були проведенi В.Б.Антоновичем у 1891-1892 рр. Мiсцевi селяни вiдкрили тут залишки кiлькох келiй у скелях, а також залишки скельної монастирської церкви та ряду нiш-гробниць в скелях для захоронень. Поблизу входу до монастирської церкви , на скельнiй стiнi було виявлено давньруськi написи XI-XIII ст., в яких йдеться про заснування монастиря iгуменом Грiгорiєм на честь Святого Михайла. Всереденi церковного примiщення при розкопках було виявлено залишки штукатурки з фрезковим розписом. Поряд з руїнами церкви археологи вiдкрили й розчистили три штучнi печернi коридори, в яких були виявленi давньоруськi поховання, що знаходилися у спецiальних висiчених у скелях нiшах. Пiд час археологiчних дослiджень 1891-1892 рр. було зiбрано значний речовий матерiал. На жаль, повнi науковi звiти про розкопки В.Б.Антоновича в Бакотi не збереглися. I тiльки перелiк знайдених при розкопках речей ми знаходимо в однiй з праць Ю.Й.Сiцинського , а також в книзi В.К.Гульдмана. Крiм того, Ю.Й.Сiцинський присвятив Бакотi i свої спецiальнi працi. У “Подольских епархиальных ведомостях ведомостях ” в кiнцi XIX ст. публiкувалися окремi матерiали, повязанi з вивченням iсторiї та археологiї лiтописної Бакоти. Зокрема, у вказанiй серiї вийшла праця Ю.Й.Сiцинського “Бакота, древняя столица Понизья”.
На початку XX ст. певний iнтерес до памяток Бакоти i, зокрема, – до решток скельного монастиря проявили К.В.Широцький та Д.I. Дорошенко. К.В.Широцький звернув увагу на те, що “в долинi пiд горою треба б шукати слiдiв старої Бакоти”. Адже дослiдження В.Б.Антоновича в Бакотi торкнулися лише верхньої скелястої тераси з монастирем, а першої та другої надзаплавних днiстровських терас вони не зачiпили.
Грунтовне дослiдження, присвячене iсторiї Подiлля до 1434 р., залишив у 80-х роках XIX ст. Н.Молчановський. У цiй працi знайшли висвiтлення головнi вiхи iсторiї краю, i зокрема, – столицi Пониззя – Бакоти. На початку 90-х рокiв XIX ст. було опублiковано працю М.I.Петрова, М.I.Городецького “Подолия. Историческое описание”, видану П.Н.Батюшковим. В нiй знайшли висвiтлення й головнi сторiнки iсторiї Бакоти на основi письмових iсторичних документiв.
У узагальнюючих працях М.С.Грушевського, I.П.Крип’якевича висвiтлюються й головнi iсторичнi подiї, повязанi з Бакотою в контекстi тодiшньої внутрiшньої та зовнiшньополiтичної ситуацiї, що склалася на землях Приднiстровя i Галицько-Волинського князiвства XII-XIV ст. в цiлому.
В кiнцi 50-х i на початку 60-х рокiв розпочався новий етап археологiчного обстеження й дослiдження пам’яток лiтописної Бакоти привернули до себе увагу тодiшнього директора Кам’янець-Подiльського державного iсторичного музею-заповiдника Г.М.Хотюна. У 1962 р. Камянець-Подiльський iсторичний музей запросив для керiвництва археологiчної експедицiї в Бакотi Б.О.Тимощука. Пiд його керiвництвом спiвробiтники музею обстежили й склали карту-схему головних археологiчних памяток Бакоти та її околиць. Б.О.Тимощук вiдкрив в однiй з печер поблизу скельного монастиря залишки жертовного мiсця доби бронзи – II тис.до.н.е. Г.М.Хотюн тодi ж натрапив на залишки фундаментiв пiзньосередньовiчної споруди в Бакотi (в урочищi Двiр).
З 1963 р. в Бакотi почала працювати об’єднана археологiчна експедицiя Кам’янець-Подiльського педагогiчного iнституту, Кам’янець-Подiльського i Хмельницького музеїв пiд керiвництвом I.С.Вiнокура. Крiм обстеження давньоруських памяток скельного монастирського комплексу i продовження розкопок в урочищi Двiр, тодi ж було звернуто увагу на археологiчнi памятки, розташованi на першiй i другiй надзаплавних терасах Днiстра. В результатi було виявлено i обстежено ряд памяток черняхiвської культури, словянськi старожитностi V-VIII ст. i давньоруського перiоду IX-XIII cт. Було вiдкрито i обстежено залишки городища-дитинця лiтописної Бакоти в урочищi Скельки. У 1964 р. роботи в Бакотi були продовженi.
Цими дослiдженнями було заповнено територiальну i хронологiчну лакуни, на якi вказували у 50-х роках М.I.Артамонов i I.I.Ляпушкiн. У контекстi цих дослiджень були залученi i матерiали V-VII ст.н.е., вiдкритi ще у 1946-1948 рр. М.О.Тихановою на багатошаровому поселеннi в Луцi-Врубловецької.
З 1969 р. розпочалися широкi стацiонарнi розкопки в Бакотi. Дослiдженнями 1969-1980 рр. в урочищi на Клинi, а також в iнших урочищах лiтописної Бакоти було простежено iсторичний процес формування ” гнiзд ” словянських поселень першої i другої половини I тисячолiття н.е. i виникнення на їх основi важливого мiського давньоруського осередка, яким стала столиця Пониззя – Бакота XII-XIII ст. У цьому процесi, як показали дослiдження, важливу роль вiдiгравав й Бакотський скельний давньоруський монастир, споруджений на мiсцi попереднiх давнiх язичницьких памяток. Таким чином, в результатi археологiчних дослiджень 60-х початку 80-х рокiв в Бакотi, на лiвому березi Днiстра, з’ясувалася й вималювалася загальна iсторична картина формування та розвитку давньоруської столицi Пониззя та її подальша доля в перiод пiзнього середньовiччя.
Скельний монастир над Дністром
Майя ОРЕЛ,
“Пенсійний кур’єр”, №38 (72) від 17 вересня 2004 р.
Вузька стежка – двом людям ледь розминутися – стрімко в’ється горою. Праворуч – схил, ліворуч – прірва, під якою Дністровське водосховище… Прірву відгороджує від стежки дерев’яне перильне, створюючи ілюзію захистку. Але один необережний крок – і не врятує огорожа. Не дай Боже котитися отими от чагарниками до води.
Стежка збігає на майданчик. А далі сходи вгору – до келій Бакотського скельно-печерного монастиря.
За легендою цим келіям понад 900 років. Антоній Печерський з братією правив тут службу Божу ще до появи ченців на дніпровських кручах. Врізалися залізними клинами у гіпс гори, прикрашали стіни і склепіння печер червоно-чорними фресками (дослідники ще наприкінці XIX століття знаходили в келіях зображення Богородиці, Спасителя, святих угодників і великомучеників), писали на них уставом слов’янським слова молитов. Мабуть, вже ніхто й ніколи не дізнається, скільки ченців було в монастирі, у скількох печерах служили вони Богу, Понад 110 років тому вчені розкопали 17 ніш і 19 гробниць, у деяких з них було виявлено людські кістки.
Сьогодні науковці припускають, що після розорення міста Бакоти в XV столітті печерний монастир було спустошено і братія розсіялася по інших обителях. А згодом обвал верхньої скелі Білої гори сховав під собою і келії, і печери, й усипальницю. А можливо, у XVIII столітті православний монастир розорили уніати – хто зна…
Відновлювати обитель мешканці Бакоти почали в 1889 році. Вони, як уміли, вели розкопки, знайшли й впорядкували давнє джерело з цілющою водою (очищена кремнієм, вона й дотепер використовується для лікування і місцевими мешканцями, і приїжджими, які частенько надовго стають табором на Білій горі), пізніше натрапили на залишки муру. За кілька років на місці давньоруської монастирської церкви бакотяни власним коштом збудували нову на честь Всемилостивішого Спаса і освятили її на Маковія. З того часу 14 серпня Біла гора стала місцем паломництва тисяч віруючих. Так було до 1918 року. А потім Бакота стає прикордонним селом (за Дністром вже починалися румунські володіння, а стежками, що вели до печер давнього монастиря, радянські бійці здійснювали патрулювання території), богослужіння припинилися. Остаточно храм зруйнували на початку 60-х під час чергової антирелігійної кампанії: учням місцевої школи пообіцяли віддати “будівельний матеріал” на спорудження стадіону.
А згодом людям, які по дощечках розібрали храм, довелося брати участь ще в одному спустошенні: вони руйнували власні будинки, свої родові гнізда. Адже Башту, як і кілька десятків інших сіл, що квітли вздовж Дністра, було затоплено після зведення чергової гідроелектростанції. Над ними нині – майже 50-метрова товща Дністровського водосховища. Вода тепер підходить під саму Білу гору. А залишки давнього монастиря опинилися на території Національного природного парку “Подільські Товтри”. Сьогодні ними опікується і дирекція Парку, і єпархія.
…Піднімаємося сходами до печер. У келіях – вівтарі й іконостаси, заквітчані терновими хустками, вишитими рушниками, вінками живих квітів. Стіни печер побілено, церковна чистота й благість. Це мешканці навколишніх сіл облаштували храм у святих печерах. 14 серпня, на Маковія, за давньою традицією сюди приїздять тисячі паломників, особливо мешканці колишньої Бакоти. І в інші дні тут багато людей, зазвичай – туристичних груп: монастир лише в 45 кілометрах від Кам’янця-Подільського. Але не заштовхуйтеся до його келій натовпом, не дивіться на його ікони очима шукачів видовищ. Ці печери – для усамітнення з Богом, для тихої молитви. Пом’якшайте серцем, зосередьтеся духом – в ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого, відкрийте душу для благодаті Господньої.
Стаття підготовлена Франскевичем Євгеном Миколайовичем,
працівником Кам’янець-Подільського міського державного архіву
ПЕРЕДМОВА
Наш православний християнський народ протягом своєї багатовікової історії створив чимало неповторних пам’яток історії та культури – церков, скитів, монастирів. Відродити, зберегти і по можливості вдихнути нове життя в ці духовні надбання, ознайомити з ними віруючих – важливе завдання нас, тих, що прийняли естафету православ’я від наших прабатьків.
Яскравою перлиною серед монастирів Поділля є Бакотський Свято-Михайлівський печерний монастир. Це один з найдавніших монастирів середнього Подністров’я.
Бакота, що в перекладі з давньоруської означає бажане, чудове місце, є одним з найдавніших населених пунктів подільського краю. Тут на високій білій горі вже в ХІ сторіччі виник чоловічий монастир. Такі духовні осередки завжди були духовною опорою православного люду, розсадником благочестя, місцем, куди тягнулися всі бажаючі жити по Божим законам. Тут вони сповна отримували духовну підтримку, зцілення душі і тіла, силу для протистояння сьому миру і дияволу.
Таким осередком був, і, надіємось, буде, Бакотський скельний монастир. Ми переконані, що і в наш час знайдуться люди, через яких Бог відродить святиню. Ми сподіваємось, що постійна молитва та цілющі води з трьох джерел, що б’ють поблизу святині, привернуть до себе як і колись багатьох зневірених, злиденних, спустошених сучасною цивілізацією людей. Віримо, що тут вони знайдуть віру, утішання своїх змучених душ, поміч у духовних потребах, зцілення духовне і тілесне, отримають правильний напрямок думок і відчуттів.
Деякі відомості з історії Бакотського монастиря
Саме розташування Бакотського монастиря в одному з най мальовничих куточків Поділля, на високій, 120-метровій скелі, навертає думки на вічне. Не можна не вражатися силою, премудрістю і милістю Творця до свого падкого творіння.
Перші письмові свідчення про Бакотський монастир з’явилися у “літопису великих князів Литовських” у ХІV сторіччі. Літопис розповідає про зайняття Поділля Литовськими православними князями Коріатовичами біля 1362 року, та про поновлення та заснування Подільських міст після нашестя татар. В ньому говориться: ” и на первое Кориативичи нашли себе твержу на реке Смотричи, тут пак нарядили Смотрич, и у другом месте были чернцы у горе и в том месте нарядили ( тобто мабуть поновили, укріпили) город Бакоту.” З літописного тексту випливає, що монастир існував задовго до приходу Коріатовичів.
Історики вважають, що монастир виник тоді, коли Бакота була адміністративним центром Поділля (Пониззя, яким управляли Галицькі князі), тобто у ХІІ-ХІІІ ст.
За припущенням академіка М.М.Тихомирова, який відвідав Бакотський монастир у 1962 році, скельний печерний монастир виник у кінці ХІ-го, на початку ХІІ-го сторіччя.
Народна традиція донесла до наших часів згадки про зв’язки подністровських монастирів з подніпровськими. В народних переказах говориться, що в Бакоті на Дністрі, подвигом добрим прославився Антоній Печерський (983-1073р.р.). Що звідси він переселився на Київські гори і заснував там Києво-Печерський монастир. Але зв’язок зі своїми учнями на Дністрі він не поривав аж до своєї смерті.
В ті часи Бакота мала міцний замок-фортецю, яка стримувала просування татарських орд вздовж берега Дністра. В період активізації татарських нападів крім замків-фортець населення використовувало для захисту і природні печери. До наших днів дійшли розповіді про трагічні події, пов’язані з історією Бакотського монастиря десь у середині ХІІІ-го ст. За цими переказами, у скельному монастирі заховалися від татаро-монголів місцеві жителі разом з ченцями. Ординці пропонували їм зректися свого Бога в обмін на життя. Але жодна людина не вийшла з печер скельного монастиря. Тоді баскаки замурували вхід до монастиря, з якого ще довго було чути молитовні співи.
Існують розповіді й про велику бібліотеку та коштовності, які начебто зберігалися на території монастиря.
Буремні події відбувалися тут і в наступні часи.
У 1431 році, скориставшись перемир’ям між шляхетською Польщею і феодальною Литвою, столичні бакотські мешканці вигнали з маєтків українських, польських і литовських феодалів і оголосили себе вільними людьми.
Через три роки у 1434 році переважаючим силам польсько-шляхетських військ, після запеклого опору, вдалося придушити повстання в Бакоті і загарбати значну частину Поділля. Пани повернулися, а крім того почалося примусове насадження католицизму на всій захопленій території, аж до фізичного знищення непокірних.
Професор Кам’янець-Подільського державного університету І.С.Винокур вважає, що Бакотський печерний монастир було спустошено і братія розсіяна саме в той час, коли розорення спіткало й місто Бакоту біля 1434 року. Після цього спустошення монастирські келії, печери й усипальня, очевидно, ще довго стояли порожніми – пише І.Винокур. Через багато років обвал верхньої скелі сховав під собою рештки давніх монастирських споруд.
Починаючи з ХV-го ст. у літописах і картах зникає згадка про Бакоту, яка назавжди втрачає своє значення як адміністративний, культурний і духовний центр і стає рядовим сільським поселенням.
Інтерес до Бакотського скельного монастиря відродився коли у 1891-1892 роках за дорученням Російської Імператорської Археологічної комісії професор В.Б Антонович провів розкопки і знайшов залишки печерних келій і монастирської церкви.Було відкрито три печери: Перша довжиною 8,5 м., при ширині 1,6 м і висоті 2,13 м. На відстані 6,2 м від першої друга печера довжиною 6 м, шириною 1,5 м, і висотою 2,1 м. Третя печера виявлена ще на 8 м південніше перших. Її довжина 10 м, ширина 1,6 м, висота 1,7 м. В стінах печерних коридорів вибито довгасті ніші на зріст людини. На скельній підлозі коридорів – ніші гробниці. В деяких з них було виявлено людські кістки, анатомічний порядок яких було порушено. Всього було відкрито 17 ніш у стінах печер та 19 гробниць у скельній підлозі.
Ніші, вибиті в скалі знаходяться на висоті 4,5 м від основи майданчика, тому дослідники вважають, що тут у давнину існувала дерев’яна прибудова. При цьому верхній, другий поверх давав можливість здійснювати захоронення в нішах, які знаходились на висоті 0,7-1 м від дерев’яної підлоги другого поверху.
Другий майданчик розташований на 1,4 м вище першого. Тобто, якщо на першому майданчику була дерев’яна двоповерхова прибудова, то підлога цього другого поверху приходилась в рівень основи другого майданчика.
Між першою та другою печерою монастиря виявлено арку та рештки кам’яних стовпів, які, очевидно, підтримували склепіння. На думку визначного Подільського краєзнавця протоієрея Юхима Сіцинського тут знаходилася церква скельного монастиря, що підтвердилося пізнішими дослідженнями. Площа, яку займала церква становить 16 кв. м (4х4). Вражають фрески, фрагменти яких були виявлені на шматках кам’яних стін печерного храму.
“Навіть, судячи тільки по тих зразках фрагментів, які збереглися у альбомі Ю.Й.Сіцинського, можна говорити про високу майстерність художника, який розписав фарбами (переважно червоний і чорний кольори) стіни і склепіння приміщення” – говорить професор І.Винокур.
Крім церкви, келій і поховань найцікавішою знахідкою виявився напис на південній стіні.
Напис крупними буквами більш давній і має такий зміст: “благослови Христос Григория игумена, давшего силу святому Михаилу,” тобто святого Михайла, що заснував обитель. Пізніше для роз’яснення першого напису вгорі добавлено більш мілкими буквами: “Григорій воздвигл (уздвигл, устроил) место се.” Таким чином, засновником Бакотського монастиря можна вважати ігумена Григорія. Можливо це той самий Григорій Полоненський, який жив у ХІІІ-му ст. у Полоненському монастирю біля Галича при князівстві Данила Галицького. За літописом Григорій Полонинський “бе человек свят, якоже не бысть пред ним, ни по нем не будет.” Це був засновник чернечого життя у Південно-Західних землях Галицької Руси.
У 1893 році на місці давньоруської церкви було споруджено нову дерев’яну церкву, яка була освячена єпископом Подільським і Брацлавським Димитрієм (1890-1895). Церква була відбудована на пожертвування, зібрані священиком Е.Праницьким. Освячення відбулося при великому скупченні віруючих з усього Поділля і Молдавії 1-го серпня (14 серпня за новим стилем) 1893 року. Освячено церкву в ім’я Спаса Всемилостивішого.
Старожили згадують, що у той день Бакота стала притулком для кількох тисяч чоловік, які прийшли пішки за кілька сотень кілометрів й розташувалися на березі Дністра вже за тиждень перед освяченням.
До початку свята в селі виник великий базар (тут називали ярмарок), на якому селяни продавали домашні вироби і продукти харчування. Великим попитом користувались ікони, хрестики, віск.
А наступного дня вранці розпочалось свято – відпуст. Місцеві жителі і прибулі паломники крутою, довгою стежкою піднімалися вгору до монастиря, де відбулася служба, в якій брало участь понад 20 священників. У криничках освячувалась вода, яку хворі пили і набирали у різний посуд. Місцеві жителі запрошували родичів, друзів, знайомих, а іноді і незнайомих людей на святковий обід, на якому вживалися лише пісні страви у зв’язку з початком Спасівського посту.
Ця дерев’яна церква існувала до 60-х років нашого століття, коли вона вдруге була зруйнована. Після цього свята в Бакоті припинились аж до нашого часу.
У 1962 році Бакота привернула до себе увагу директора Кам’янець-Подільського державного музею-заповідника Г.М.Хотюна, який запросив для керівництва археологічною експедицією Б.О.Тимощука. А в 1963 році в Бакоті почала працювати об’єднана археологічна експедиція під керівництвом І.С.Винокура. Результати багаторічних досліджень увійшли до книги І.С.Винокура і П.А.Горішного “Бакота столиця давньоруського Пониззя” (1994 р.). З люб’язного дозволу авторів матеріали цієї книги стали основою даної публікації.
Теперішнє відродження свята у Бакотському монастирі завдячує відродженню Кам’янець-Подільської єпархії у 1993 році. Першим управляючим створеної єпархії з центром у Кам’янці-Подільському став архієпископ Ніканор з титулом “Кам’янець-Подільський і Городоцький”. Владика Ніканор багато разів був у Бакоті. Він добре розумів велич цієї духовної святині. При ньому відновились свята в Бакотському монастирі у день спомину мучеників Маковіїв 14 серпня, або як ще кажуть – на першого Спаса. Але говорити про відродження монастиря було ще зарано.
Тільки тепер, у 2000 році, з’явились умови для відродження духовного центру Поділля. Надіємось, що з Божого благословення, при підтримці багатьох вірних і відданих Православ’ю людей, ми зможемо відродити скельний Бакотський монастир, який стане справжнім духовним центром не тільки нашої єпархії, а й усього Подільського краю.
ПІСЛЯМОВА
Кінець ХХ ст. став періодом надзвичайних можливостей у відродженні корінного Святого Православ’я на нашій землі. Цей період змінив собою довгий час фізичного та морального нищення будь-яких ознак істинної віри та благочестя.
Період гонінь для Православної Церкви тягнувся дуже довго. Тому сьогоднішній день може здатися початком “золотого віку”, який нічим не може бути перерваний. Однак, якщо уважніше вдивитися у сторінки тисячолітньої історії Православ’я на Поділлі, то ми помітимо, що всякий “затишок” для православних посилався Промислом Божим лише для усвідомлення уроків історії та оновлення сил перед новими випробуваннями, часами приходу антихриста. Мабуть це найбільш важливий урок, який слід невідкладно освоїти нам, православним, в кінці ХХ століття.
Сьогодні відроджується православне Поділля, сотні подільських церков, і серед них прекрасна перлина – церква Всемилостивого Спаса Бакотського монастиря. Сьогодні сотні тисяч духовно зголоднілих подолян з надією звертають свій погляд на православних пастирів. Сьогодні церковні двері відчинені для всіх. Сьогодні на кордонах Поділля Господь зупинив католицько-уніатську експансію та автокефальний розкол. Сьогодні період “затишку” …, а чи на довго? Поспішаймо же браття, поспішаймо.
Основна література про Бакотський монастир:
1. Антонович В.Б. О скальных пещерах на берегу Днестра в Подольской губернии // Труды VI археологического съезда, т.1, Одесса, 1886.
2. Сецинский Е.Й. Бакота, древняя столица Понизья // Подольские епархиальные ведомости, 1889, № 46-49.
3. Труды Подольского Епархиального историко-статистического комитета, под редакцией Н.И. Яворовского. Выпуск пятый, 1890-1891.
4. Дорошенко Д. Про минулі часи на Поділлі, Кам’янець-Подільський, 1919.
5. Винокур І.С., Горішній П.А. Бакота столиця давньоруського Пониззя // Кам’янець-Подільський, 1994.
6. Фонди Кам’янець-Подільського міського державного архіву.
7. Фонди Кам’янець-Подільського музею-заповідника.