Записав Король П.В.,
1987 рік, газета “Нове життя”
На західній околиці села Кочубіїва в урочищі Сіножаті є криниця. В народі її називають “Білою”.
В XVI столітті на берегах притоки річки Жванчик Батіжку було село. І була в селі церква – кам’яна, з високою банею та дзвоном. А стіни церкви селяни пофарбували в білий колір і ще задля того, щоб церкву можна було побачити здалеку. Як годиться, церква була гордістю села і всі події щасливі і сумні кочуб’яни проводили біля церкви. Навіть жителі сусідніх сіл Ружа та Кормильче захоплювалися цією величною спорудою.
В ті часи Україна вже стогнала від турецько-татарської навали. Довгий час загони татар обминали село, але однієї днини кінний загін татар вдерся в село. Чоловіки-селяни взялися до зброї, але надто мало їх було, вони тільки й встигли, що стримати татар, щоб жінки і діти та старі люди сховалися в церкві.
Бій був коротким. Татари швидко знищили захисників і підпалили село. Не знайшовши в оселях ні жінок, ні дітей, вони оточили церкву, намагаючись зламати ковані залізом двері храму. Однак їм не вдалося. Спроба підпалу церкви також не вдалася – церква була кам’яна та не горіла. Намагаючись залякати жителів, з дикими криками татари почали об’їжджати навколо церкви, не відомо, який час то тривало, аж раптом татари помітили, як церква здригнулася, а грунт під копитами татар почав провалюватись. Дуже швидко церква із жителями села, що були в ній, із загарбниками провалилась під землю. Кажуть, що мало хто з татар тоді врятувався, а ті, що врятувались, розказували про українського Бога, що сховав церкву.
На місці, де була церква, утворилось глибоке урвище, яке на дні вкрилося страшною непролазною трясовиною, яка ніби охороняє таємницю. А на березі урвища, як говорять люди, біля входу в церкву почало бити джерело. Час від часу вода викидає білі частинки породи – старі люди кажуть, що то вимивається штукатурка церкви, яка була поглинута землею.
Очевидно, вібрація від кінських копит спричинила зсув грунту, який був нетривкий і щедро зрошений підземними водами та річкою. Таким чином утворився плавун, що і призвело до катастрофи.
Серед нинішніх жителів села іде розмова про те, що якщо рано-вранці на Великдень знаходитись біля джерела, то чутно дзвін церкви, що під землею, крики та плач тих, хто залишився у церкві. Мабуть, цей ефект спричинює сильний тиск води, що з шумом виривається на поверхню.
А ще говорять про те, що коли довго немає дощу, то якщо влити в Білу криницю свяченої води, через три дні обов’язково піде дощ.
Зараз біля Білої криниці досить гарне місце: неподалік ставок чистої води, на березі якого шовковиця. До самої криниці доходить смуга лісонасаджень. Це чудове місце для відпочинку молоді.