Людмила ЛЮБІНСЬКА,
голова Товариства Подільських природодослідників та природолюбів
Володимир ПЛЬОНСАК та Микола РЯБИЙ,
працівники НПП “Подільські Товтри”
З чим наші краяни стрічають цей день? Ось кілька замальовок з життя мешканців краю очима працівників Національного парку “Подільські Товтри”.
Одним з найважливіших завдань Національного природного парку “Подільські Товтри” є збереження ландшафтів, флори та фауни. Тому систематично проводяться рейди та експедиції для перевірки стану природних цінностей, встановлюються інформаційні щити, щоб запобігти знищенню флори та фауни.
Ми побували у мальовничому куточку Смотрицького каньйону, де проростає немало рідкісних та червонокнижних видів рослин. В якому ще місті, наприклад, можна помилуватись фіолетовими келихами сону великого – виду, що має загальноєвропейський статус охорони? Проте, картина, свідками якої ми стали, була гнітючою.
Здавалося б, все просто: чим різнобарвніший, різноманітніший цей світ – тим цікавіше і затишніше в ньому жити, чим більше збережеться лісів, річок, рослин та тварин – тим краще буде людині в такому середовищі. Маленький клаптик землі під мостом “Лань, що біжить”… Ще зо 20 років тому тут можна було побачити невелику популяцію прекрасної рослини з Червоної книги України – сону великого (одне з трьох місць зростання в НПП на площі 261316 га). Але рік за роком наші рідні “природолюби” знищують рослину за рослиною. І вигляд у цих суб’єктів буває пристойний. Так, авторам цих рядків довелося спостерігати, як мило двоє діток дарували букетик сону своїм батькам. На зауваження, що зривати ці рослини не можна, батьки іронічно посміхнулись. Це було близько 10 років тому.
За цей час поблизу мосту встановлено інформаційні щити, де наголошується, що збирати рослини в цьому місці суворо заборонено. Тут приорано сміття зусиллями добровольців з Товариства подільських природодослідників та природолюбів і працівників НПП “Подільські Товтри”. Та хоча під кожну рослину не поставиш вартового, але все ж була якась надія на людську порядність і свідомість.
Минулого року ще можна було побачити 2-3 квітучі екземпляри сону, і це після того, як тут щорічно спалюють траву, завалюють схили каньйону сміттям і виривають усе, що росте. А цього року ми побачили ще жахливішу картину – лише одна напівспалена рослина (вже вкотре) благала змилостивитися. Кругом сміття… Серед цього безладу ходить чоловік похилого віку і викопує залишки рідкісної флори. Коли ми наблизились, виявилося, що це давній “знайомий”, який займався подібною справою добрий десяток років тому ще в ботанічному саду, де був спійманий на гарячому.
Дещо зніяковівши, “герой” представлятись не забажав і з вмістом сумки не ознайомив, хоча ми бачили, як він копав рослини. Зміст аншлагу, який був поруч, його явно не турбував, тому залишилось цього “любителя природи” сфотографувати. І, можливо, побачивши себе, він зрозуміє, що вік не завадив йому стати термінатором рідної природи. До речі, щоб із насіння сон великий перетворився на квітучу рослину, потрібно 8-17 років.
Інший прикрий випадок стався у травневі святкові дні. Повертаючись після обстеження стану Бакотської затоки, ми відвідали заказник “Чапля”. Чудові краєвиди ваблять своєю неповторністю та багатством біорізноманіття. При в’їзді є попереджувальний знак. Ми пішли до схилів Тернави, де зростає досліджувана багато років популяція червонокнижного виду сону чорніючого (до речі, охороняють його у сусідній Молдові, Польщі, Чехії, Словакії). Посеред галявини, де пишалися сріблясті голівки сону з незрілими плодами, веселилася компанія молодих людей, розвівши вогнище для шашликів і спокійно притоптуючи рослини шинами авто та власними бутсами. Активно протестуючи перед працівниками Національного парку та лісниками, що нагодилися на разі, молоді люди не чули жодних аргументів. Подіяли посвідчення та законодавчі документи. Компанія збиралася покинути заповідні місця.
А біля Суржинецького лісу на нас чекав “сюрприз”. Чиясь недбала рука розвела вогнище і залишила його. Горіла стерня на закинутому між лісовими масивами полі (на фото). Під лісом стояли акуратно складені дрова, заготовлені лісниками для вивезення. Полум’я роздмухував вітерець, і воно швидко наближалося до лісу. Гинув у вогні гумусовий родючий шар ґрунту, мікроорганізми, які сприяють ґрунтоутворюючим процесам, гинули комахи, а в небі було чути пташиний крик. Десятки машин з відпочиваючими байдуже проїжджали трасою…
Ми швидко зробили зелені віники і почали гасити пожежу. Через сорок хвилин вогонь погас. Чорні вигорілі плями простяглися через поле.
Скільки ще прикладів “природоохоронної” діяльності можна навести… Це і сміттєзвалища у лісах, при дорогах та вздовж річок; забруднені сміттям та стоками води; кар’єри та кар’єрчики, на які ніхто дозволу і не думає брати; розорані схили аж до карнизів чи урізання берегової смуги, незважаючи на прогресуючі ерозійні процеси; убиті чи поранені птахи, зрізані дерева, випалені трави…
Зрозуміло, що при таких темпах знищення нашими людцями рідкісних природних багатств, ми втратимо те, що нам подарувала природа. І жодні науковці не в силах зупинити ці процеси, якщо самі жителі краю не обдумаються. Прагнемо до цивілізованого суспільства, називаємо себе членами Європейської спільноти, а й досі не хочемо зрозуміти того, що ніхто нам не буде наводити порядки у господі чи у природі! Краще було б, щоб серед нас стали рідкісними знищувачі природи. Адже правило бумеранга Природа не відміняла.